Настала зоряна година колишнього головного художника Першого державного драматичного театру УРСР – гостросюжетна соціальна картина “Інваліди”, написана Анатолем Петрицьким, викликала великий інтерес на XVII Венеційському бієнале, де виставлялися митці з дванадцяти країн. У 1931-му твір експонувався у Берліні, Берні, Женеві та Цюріху, а потім два роки поспіль гастролював США у складі виставки картин, про які часто писала європейська преса: Нью-Йорк, Піттсбург (галерея Карнегі!), Балтімор, Сен-Луїс.
Анатоль Петрицький "Інваліди" ("Мати", 1924 р.)
Важко сказати, чого більше бриніло в картині “Інваліди” - колоніального минулого України після імперіалістичної війни чи спогадів дитинства, яке минуло у соціальному гетто, де єдиний спосіб вижити – просити милостиню. Змалку Анатолю довелося вчитися створювати власний, затишний світ.
Український живописець, художник театру і книжковий графік Анатолій Галактіонович Петрицький народився 31 січня (12 лютого) 1895 р. на Дмитрівській вулиці, 23, у Києві в родині інженера-залізничника. Колись та колоритна місцина називалася Євбаз (Єврейський базар). Батько Галактіон Григорович Петрицький родом був із Бессарабії, а по закінченні університету служив діловодом Південно-Західної залізниці, поки невдовзі після народження сина тяжко не захворів. Зрештою, одного дня 1898 року чиновнику спаралізувало ноги, і подальші 23 роки Галактіон Григорович був прикутий до ліжка, й пересувався на милицях.
Від 1910 родина Петрицьких мешкала у жахливій колонії інвалідів-залізничників у Кобеляках Полтавської губернії. З-поміж безруких, безногих, сліпих, старих і божевільних здоровою була тільки адміністрація закладу. Спогади дитинства у Анатоля залищилися суворими: Я бачив, як щосуботи різками фізично карали хлопців-інвалідів - за погане навчання давали до ста ударів. За зухвалість начальству надворі контори пороли сліпця років 70.
Мати, Євдокія Петрівна, походила із прилуцьких селян-козаків, наймитувала і не мала коштів утримувати дитину. У 1904 р. Анатоля віддали до Сирітського притулку імені імператора Олександра ІІІ (нині - Київське вище професійне училище залізничного транспорту імені В.І.Кудряшова). Заклад нагадував колонію для неповнолітніх злочинців. Але з дрібкою циганської крові від бабусі за батьковою лінією Анатоль успадкував потяг до мандрів і... малювання. Його внутрішня сила знайшла потрібний вектор руху, й на авансцені з’явився самородок, що заходився невтомно писати етюди з натури.
У дитинстві Анатоль мріяв стати... священиком, у підлітковому віці – вступити до драматичної школи, але зорі стали так, що у 1912-1918 рр. Петрицький навчався в Київському художньому училищі, відвідуючи майстерню патріарха Українського архітектурного модерну Василя Кричевського. А паралельно відвідував студії українського майстра динамічного імпресіонізму Олександра Мурашка в 11-поверховому “хмарочосі Гінзбурга” (вул.Інститутська, 16). Живопис став його терапією.
Експонувати власні картини Анатоль Петрицький почав у 1914 р. Відтоді він регулярно виставлявся в експозиціях Товариства київських художників. На життя заробляв портретуванням заможних киян. На перший пристойний гонорар сирота придбав собі костюм, – уявляєте, власний костюм, перший у житті! Через захоплення новими мистецькими течіями – імпресіонізмом, експресіонізмом, футуризмом – Анатоля Петрицького та його друзяку Костянтина Єлеву із Київського художнього училища витурили. Двох початкуючих модерністів у просторих блузах, широких штанах та з намальованими на щоках синьою фарбою цапками прихистив у власній квартирі Василь Кричевський. Мешкав педагог на вулиці Паньківській, 9, у новенькому шестиповерховому прибутковому будинку, яким володіла родина професора Михайла Грушевського.
Чим заробляти на життя, юнаки ще не визначилися. Зокрема, Анатоль Петрицький вчителював, даючи уроки малювання, писав портрети, захоплювався цирком та залюбки рисував акробатів, дизайнував київські кабаре, а в театрі “Гротеск” експериментував із декораціями, костюмами та гримом артистів. Усе було б нічого, та, наступаючи на Київ, 25 січня (7 лютого) 1918 р. більшовицька артилерія тупо спалила резиденцію Михайла Грушевського. У полум’ї спопеліли ранні твори Петрицького, а сам художник перетворився на безхатька. Йому дала притулок молодша сестра Грушевського, історикиня і перекладачка Ганна Сергіївна Шамрай. Навесні 1919-го він одружився із її донькою Ольгою “Люсею” Шамраєвою.
З дитинства Анатоль марив театром. Ось як він згадує свої перші театральні враження: "У сиротинці я в десять років вперше побачив оперу “Демон” Антона Рубінштейна, а в Театрі “Соловцов” (один з перших стаціонарних театрів Києва з постійною трупою, створений в 1898 р. Миколою Соловцовим) “Недоросток” Дениса Фонвізіна. Враження важко описати. Треба прожити в притулку, оточеному високим парканом, одягненим у смердючі лахи, голодним настільки, що ми крали шматки хліба із помиїв для свиней. Театр справив на мене враження раю, не тільки незрозумілою для мене грою, а й усім… Від переживань я ридма ридав".
Це було саме те, що митець гарячкувато шукав. Ще в сирітського притулку він створив аматорську трупу та в якості режисера поставив п’єсу “Принцеса Кульбаба”, до якої власноруч намалював на полотні декорації - ліс, палац, кімнату принца - і сам зіграв... принца. Успішна прем’єра допомогла аматорській трупі розширити репертуар і поставити недитячі твори - “Бідність не порок” Олександра Островського та “Одруження” Миколи Гоголя.
Так Анатоль ступив на неторовані терени, адже національної школи сценографії не існувало. Молодий художник почав співпрацю з Першим державним драматичним театром, декорував київські кав'ярні, оздобив фойє модного “Кіно-театру Шанцера” на Хрещатику, 38, а в 1919-му для трупи Опери Української РСР імені Карла Лібкнехта створив декорації балету “Жизель”, переглянувши яку президент Академії мистецтв, художник театру Микола Бурачек констатував: "На українському художньому небокраї зійшла сліпуча зоря".
Розкриваючи секрет успіху сценографа у спектаклі “Червоний мак”, із теплим гумором Остап Вишня констатував: "Петрицький має, мабуть, не менш чотирнадцяти очей на своєму прекрасному чолі, бо ж двома очима не вловиш усі ті барви, що він їх кинув на сцену, всі ті відтінки, відблиски, гру кольорів, якими він залив, просто таки залив увесь спектакль..."
Смерть бурсака. Ескіз декорації до комедії “Вій”, 1924 р.
Анатоль Петрицький працював головним художником Молодого театру Леся Курбаса. Уявіть, у 22 роки він став Правдою, яку навіть досвідчені колеги сприймали наче Канон. У модерновому українському театрі митець оформив більшість знакових вистав, зокрема “Осінь” (1917) за етюдами Олександра Олеся, “Цар Едіп” Софокла, “Кандіда” Бернарда Шоу, “Затоплений дзвін” Ґергарта Гауптмана, “Різдвяний вертеп”, “Горе брехунові” Франца Ґрільпарцера (всі: 1918), опери “Утоплена” і “Тарас Бульба” Миколи Лисенка, балет “Азіаде” (всі: 1919) Йосипа Гютеля. За два роки він став стилем.
Ціле життя Анатоль Петрицький студіював етнографію, збирав національну орнаментику, народний примітив, стародавній живопис. Та митець рішуче відкидав натуралізм побутового театру і не тримався академізму декораційної школи. Цей новатор не стільки розвивав образотворчі традиції, скільки зачинав нову естетику в українському театрі. Анатоль Петрицький рухався власним шляхом, цитуючи Леся Курбаса: "Художник в українському театрі з’явився тоді, коли в “Молодий театр” прийшов Анатоль Петрицький".
27 квітня 1922 р. народився мандат Наркомосу УРСР про відрядження Анатоля Петрицького до Москви - для підвищення кваліфікації. У Білокам’яній ні під кого українець не підлаштовувався, а гнув власну лінію. Удень навчаючись у професорів, діючих художників-авангардистів, увечері працював декоратором у “3-ому театрі РРФСР. Комедія” і Театрі музичної драми. Жив на драйві. У гуртожитку спав на підлозі, поки не спромігся... винайняти окрему кімнату.
Захопившись модним на той час конструктивізмом, наш земляк створив низку різнофактурних конструкцій, в одному творі сміливо використовуючи бляху, скло, пісок, тканину й дерево. Тоді на зміну імпресіоністам прийшли інші авторитети – його викладачі Олександра Екстер, Василь Кандинський, Варвара Степанова, Володимир Татлін. Що у фаховому відношенні відштовхнуло його від Москви? Доволі швидко Анатоль Петрицький склав думку про провідних столичних митців: пихаті нахаби, які брак таланту прикривають гучними закликами, бо суть свого ремесла не розуміють. Хто найбільше враження на нього справив? Тіціан.
Що пригорнуло серце? У Першопрестольній 29-річний художник зазнав Ларису Миколаївну Гіммельрейх, яка згодом стала його другою дружиною. 14 грудня 1931 р. у них народився син Анатолій. Згодом він став кінооператором і зняв етапні для радянського кіно картини “Війна і мир” (премія “Оскар”, 1969), “Міміно” (1977), “Мій ласкавий і ніжний звір” (1978). Що викликало безсилу відразу? Друга пожежа, що у 1924 р. знову забрала авторські твори Анатоля Петрицького, тепер – другого періоду. У будинку на Печатниковому провулку, 5, у своїй квартирці він втратив весь мистецький доробок.
У Харкові Анатоль Петрицький жив у будинку "Слово", працював в Театрі імені Івана Франка, Українській державній столичній опері, Державному театрі Революції. У його сценографії тривали гучні прем’єри класичних опер, як-то: “Тарас Бульба” Миколи Лисенка, “Сорочинський ярмарок” Мусоргського, “Князь Ігор” Бородіна (у 2009 р. на аукціоні Sotheby's у Лондоні один ескіз до тієї вистави пішов з молотка за £25 тис) , “Принцеса Турандот” Пуччіні, а ще Вагнера, Ґлієра, Россіні, Шостаковича.
Про те, як удома – у светрі, брюках бриджі і вовняних панчохах – він малював олією, можна знімати кіно: спочатку під патефон, а коли у “Слові” провели радіо – під приймач. Власної майстерні не мав, писав у квартирі. Понад 500 театральних робіт Анатоля Петрицького тепер прикрашають зібрання Музею театрального, музичного та кіномистецтва України і Національного художнього музею. Власний фах майстер незмінно уточнював: "Я - художник театру, а не театральний художник".
Український професор мистецтвознавства Дмитро Горбачов називав Анатоля Петрицького “генієм українського авангарду” і констатував фантастичні факти: "У 1929 р. у Державному видавництві України у Харкові вийшов люксусовий альбом “Анатоль Петрицький. Театральні строї” – 56 малюнків на 28 аркушах. Нині на аукціонах світу цю брошуру на 85 сторінок продають за тисячі доларів. Її мав у бібліотеці Пабло Пікассо, а педагог Петрицького Олександра Екстер послуговувалася виданням, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Фернана Леже в Парижі".
Наскільки це було небезпечно? Побутує легенда, за якою після публічного цькування та численних звинувачень у пресі впродовж 1930-х років художник розшукував й особисто знищував... примірники “Театральних строїв”. Чому? Навіть у 1940-х мистецький альбом фігурував як компромат на радянського художника, якому “не місце серед професури Київського художнього інституту”. Уява - дуже креативна сила, але боронь Боже користуватися нею за диктатури.
Після цього була Друга світова війна, служба у Червоній армії, фронт, компроміси з совістю і власною творчістю. Чи знав Анатолій Галактіонович собі ціну? Безперечно. Розповідають, що якось зять Микити Хрущова, чванькуватий директор Академічного театру опери і балету УСРС, викликав до себе всесвітньовідомого сценографа Анатоля Петрицького і з порога заходився повчати: "Ви не так зробили – треба ось як". Мовчки вислухав дилетанта вельтмейстер, а потім пішов до вікна кабінету й каже: "Вікторе Петровичу, оно, бачите, люди ходять? – Так оно там директорів повно, а художників - жодного".
Із дружиною Ларисою Миколаївною доживав віку у квартирі №12 по вулиці Золотоворітській, 8/4. Один із своїх останніх шедеврів майстер побачив просто з балкону – розквітлі каштани нагадали йому про улюбленого Ван Гога. Але ліричне полотно Анатоля Петрицького ідеологічне журі на виставку до Москви не відібрало – тоді від УРСР до Білокам’яної надіслали твори самоуки Катерини Білокур.
Анатолій Галактіонович Петрицький помер 6 березня 1964 р. у Києві. Поховали покійного на Байковому кладовищі.
Автор: Олександр Рудяченко