Традицію як велетенський архів законів виживання й еволюції передавали колись з рук в руки, від серця до серця: бабусі вчили онучок заговорювати воду, вишивати низинкою, проганяти русалок, пекти весільний коровай і голосити за померлими. Традиційна культура — це не декоративне мистецтво, а своєрідна народна духовна практика, де вишивки є мандалами, а простенькі мелодії на три ноти — мантрами-молитвами. Це народний спосіб увійти в зону серця, де чисто й затишно, як удома в мами.
Найдавніші музичні інструменти, знайдені на території України, походять із доби палеоліту – їм приблизно 18 000 років. Вони є свідченням того, що праукраїнці творили музику споконвіків. На фресках ХІ ст. в Софії Київській зображені музúки, що грають на духових, ударних і струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи , що танцюють. Ці Софіївські фрески — німі свідки багатої музичної культури Русі.
Найдавнішими зразками української музики є народна творчість дохристиянського періоду – пісні календарного циклу. Їх створили слов’яни – племена хліборобів, скотарів і воїнів, що поклонялися Сонцю і стихіям. У цих піснях – увесь їхній світогляд, уявлення про світобудову, їхня віра і мрії. Щодо особливостей українського мелосу й музичних уподобань українців, то їх точно підмітив арабський мандрівник Павло Алеппський (син Антіохійського патріарха), який у 1654-1656 роках відвідав Україну: вони пристрасно люблять…ніжні і солодкі мелодії.
Найпопулярнішими українськими народними музичними інструментами можна вважати кобзу і бандуру. Бандура навіть мала шанс отримати міжнародне визнання – у XVIII ст. вона поширюється в Росії. Це підтверджують згадки про продаж бандур у петербурзьких салонах музичних інструментів. Наприклад, у газеті «Санкт-Петербугскія въдомости» (№ 74, 1772 р.) є оголошення інструментального майстра Екгольма, який пропонує публіці «найкращі інструменти, як-то: скрипки, бандури, ліри».
українська жінка, колаж Олени Сметани
Традиція — це Жінка.
Увесь ритуальний рік тримався на жінці — виводити щедрівки і веснянки, купальські й весільні, голосити за померлими і співати колискових; приготувати Святу вечерю, напекти пасок, розмалювати писанки, вишити сорочки і рушники, спекти весільний коровай, поголосити за померлими. Жінка — вісь, на якій тримався український космос.
Ритуальні пісні, які співала жінка, — це пісні-вібрації, створені ще тоді, коли Сонце було богом; пісні-мантри — жорсткі, не сентиментальні, співані не заради розваги «білим» звуком — тим, що народжується десь у глибинах нутра. Цей звук природній і земний, як завивання вовчиці чи поскрипування старого дуба, та водночас сакральний, як справжня молитва, що може зцілювати, проганяти злих духів, страхи і сумніви.
коляда, колаж Олени Сметани
Перші колядки співали на честь бога новонародженого сонця — Коляди. Густинський літопис XVII ст. стверджує, що «Коляди празник прескверний випадає на 24 грудня. Цього біса шануючи, простолюдини сходяться у надвечір’я Різдва Христового і співають пісні. Різдво Христове згадують, але більше Коляду-біса величають». Інше ім’я цього божества — Дажбог (Даждьбог), тому нерідко в зимових обрядових піснях можемо почути приспів «Ой, дай Боже».
У день зимового сонцестояння змій Коротун з’їдає старе світило, і тоді народжується нове Сонце. Колядники намагаються захистити новонародженого і прогнати Коротуна, тому щойно на небі сходить Зоря, ходять від хати до хати, аби сповістити людям про його народини. А символічне зображення нового Сонця — різдвяну звізду — носять зі собою.
Щедрують переважно дівочі гурти, а колядують, зазвичай, мішаним складом. Усе в цій колядницькій містерії закручується довкола магії родючості («сійся, родися, жито-пшениця») через магію слова — колядки і віншівки відіграють функцію магічних заклинань на добрий урожай і щасливий новий рік. Як стверджують дослідники, «колядки за своєю генезою — це первісні магічні формули, де заклинач-колядник є актором-провідником і під час колядування грає роль вищої сили».
українське весілля, колаж Олени Сметани
Від Покрови до Пилипівки українці квасили капусту, теребили квасолю, палили бадилля на городах, а ще справляли весілля. Цей ритуал розпанахує життя на «до і після», нагло вриваючись у нього яскравим карнавальним весільним поїздом: заквітчане гильце з короваєм-раєм попереду, за ним молода пара в стрічках і намистах, далі мальовані скрині з посагом на возах, веселі свати, перев’язані червоними рушниками, троїсті музики з бубном і цимбалами.
Троїсті музúки були головними музичними героями українського весілля. Саме їм віддавали найсакральнішу частину короваю — коровайне дно. Адже на дно завжди насипали овес (щоб молоді були дужі та здорові, як коні від вівса), жито (символ життя) і мак (оберіг від нечистої сили), у ньому запікали монети (щоб молоді були багаті) і яйця (символ продовження роду).
Утім, музика супроводжувала весь весільний обряд від початку і до кінця: співали, коли плели вінки, коли місили тісто на коровай і закладали його в піч, коли одягали молоду чи проводжали молодят до комори на першу шлюбну ніч. Вони так і називалися — «До барвінку», «До вінка», «До печі».
Ладканки — народна назва весільних обрядових пісень, типових для західного регіону (Бойківщина, Лемківщина, Закарпаття і Покуття). Їх також виконували при зустрічі молодого з молодою, а пісенний діалог між свахами нареченого і дружками нареченої називався «владкування молодої» — це коли свахи просять дозволу, «аби бояри сіли», і молодий урешті міг зайняти своє місце біля молодої.
українські колискові, колаж Олени Сметани
Українські колискові — це окрема планета, на якій живуть Ніжність, Турбота і Безумовна Любов. А ще магічні істоти — Сон і Дрімота та різні тотемні тварини — котики-муркотики, гуси-лебеді, зозульки і гулі.
Колискові генетично близькі до замовлянь, а також до джазових імпровізацій— жінка брала дитину на руки і творила свою колискову в режимі прямої трансляції із самого серця. Тож часто колискові були імпровізацією під настрій, а тому не мали строгого канону — у них іноді відсутня рима, кількість рядків у строфах довільна, зате багато протяжних медитативних рефренів (оцього фірмового а-а-а), тавтологій (люлі-люлі, гойда-гойда).
Вони одноголосні, як церковні монодії (монодичний спів характерний для ранньохристиянського періоду), монотонні, як медиція на звук «ОМ», і безмежні, як Всесвіт, бо вміщають увесь космічний запас безумовної материнської любові.
троїсті музики, колаж Олени Сметани
Без них не відбувалось жодне народне свято — чи то весілля, ярмарок, чи навіть похорон. Народний ансамбль, що складався із скрипки, басолі і бубна (в центральних областях), та скрипки, цимбалів і бубна (на заході України), і виконував переважно танцювальні мелодії — «ікона» традиційної української інструментальної музики.
Музиканти мали особливий статус — були посередниками між світами (щось на кшталт мольфарів). Адже вміння народжувати таку божественну субстанцію, як музика, філігранно грати на інструменті, зачаровуючи своєю грою всіх присутніх, робило їх «непрОстими» людьми з наприродніми здібностями.
Гуцули стверджують, що музúки вмирають так само важко, як і мольфари, бо мають заграти перед Смертю на розпеченій скрипці розпеченим смичком. Отримати запрошення в капелу троїстих музúка міг лише після іспиту перед громадою. Для цього треба було майстерно відтворити на інструменті будь-яку мелодію, що її наспівала «народна конкурсна комісія».
українські народні інструменти, колаж Олени Сметани
Більшість українських народних музичних інструментів походять із часів Русі. Але навіть запозичені (як ось, наприклад, скрипка) стають «своїми», оскільки набувають тут власних унікальних виконавських традицій.
Український музичний інструментарій — дуже багатий і різноманітний. Це духові, ударні та струнні інструменти:
Саме струнні інструменти – бандура, кобза, скрипка, басоль, цимбали – є знаковими для української музичної культури. Особливої уваги заслуговує такий інструмент, як торбан.
У XVIII ст. бандура поширюється й у Росію. Це підтверджують згадки про продаж бандур у петербурзьких салонах музичних інструментів. Наприклад, у газеті «Санкт-Петербугскія въдомости» (№ 74, 1772 р.) є оголошення інструментального майстра Екгольма, який пропонує публіці «найкращі інструменти, як-то: скрипки, бандури, ліри».
Торбан подібний до бандури, але складніший за конструкцією і технікою гри, був популярним в українських шляхетських колах – при дворах Любомирських, Вишневецьких, Радзивілів, Острозьких. Якщо в Західній Європі на торбані грали лише професіонали, то в Україні він став популярним і в народі. Торбан був привілейованим інструментом козацької старшини. Грою на кобзі і торбані володіли Богдан Хмельницький, Іван Мазепа (який сам складав пісні та думи і мав на службі бандуриста Галошкевича), Іван Самойлович. На бандурі грали Костянтин Острозький, Григорій Сковорода.