Чи потрібні нам у ХХІ ст. старі, поточені шашелем і міллю, артефакти давноминулих часів? Хто тепер впізнає решетилівські килими, кролевецькі рушники, борщівські сорочки, чернігівські ікони, гуцульські трійці? А це ж бо цілий український κόσμος, впорядкований нашими дідами-прадідами, нині засланий у культурну резервацію. Він перетворився на справжній андеґраунд, що ховається в підвалах музейних фондів і нашої родової пам’яті. Ексклюзивне мистецтво ручної роботи безпорадно тулиться в порожніх музейних залах і спорожнілих селах.
Місія Ковчегу "Україна" – підсвітити ці нікому невідомі шедеври традиційного мистецтва України, вивести на авансцену нові знакові культурні артефакти, з якими може асоціюватись наша країна. Ми прагнемо змінити культурні стереотипи про Україну, відмовитись від старих кліше в стилі “сало і горілка” – і тому пропонуємо свій список шедеврів, що можуть претендувати на статус "бренд України".
сорочки Західного Поділля, колаж Олени Сметани
У вишитій на весь рукав сорочці дівчина виходила заміж, у ній же жінку ховали. Її одягали, коли погано себе почували, – адже такі сорочки мали цілющу силу. Вишиті сорочки зберігали й передавали з покоління в покоління, як родинні реліквії.
Щоб вишити таку сорочку, потрібно від трьох до шести місяців щоденної багатогодинної медитації і майстерне володіння різними техніками – а їх було понад сто! І поки дівчинка, років із семи, вишивала собі декілька десятків сорочок, рушників, скатертин – нитками, сріблом, золотом, бісером, лелітками, – то встигала виробити терплячість, відчуття краси і композиції, вміння зосереджуватися і навіть впливати на власне майбутнє. Кількість вишитого була головним показником її працьовитості.
Кожен регіон, ба, навіть кожне село мало свою палітру і свої візерунки – усі вони мають отримати статус рукотворних шедеврів. Але на вишиваній мапі України є дуже особливий регіон – села вздовж річки Дністер. Це етнографічні райони Покуття, Західного і Східного Поділля. І в цьому особливому регіоні є два дуже особливі містечка – Борщів і Заставна. Саме ці два райони подарували світові небачену досі красу.
Борщівська сорочка – шедевр народного мистецтва, створений жінками Борщівського району Тернопільської області в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Чорна, розкішна, урочиста. Зашита товстою вовною, закрученою спіраллю (тому і шов цей називався «крученим»).
Заставнівська сорочка з Чернівецької області – не менш шедевральний витрів народних майстринь по інший бік Дністра. Але у ці сорочки, окрім ошатного чорного, вривається цілий вихор шалених кольорових комбінацій – рожевий з оливковим, оранжевий з фіолетовим, жовтий з ультрамариновим.
полтавська плахта, колаж Олени Сметани
Раніше плахта була справжнім скарбом – картате полотнище, довжиною до чотирьох метрів і шириною до одного, виткане з пофарбованої вовни. Одягали її тільки на свята, тому ткали з сировини найвищої якості складною ткацькою технікою. За козацьких часів, коли одяг відзначався особливою пишністю, плахти виготовляли з шовку, а зверху зашивали золотими й срібними нитками.
Дівчинці символічно надягали плахту на знак її посвяти в дівоцтво – перегинали вдвоє так, аби зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила вільно звисали по боках. Закріплювали все поясом, під який деколи підтикали передні кути. Спереду залишався невеличкий розріз, який прикривали попередницею.
Плахти поділялися за способом ткання – габілочки і накладні, і за барвами – черчатки мали в основі червону нитку, а синятки – синю. Кожен з узорів також мав назву: картата, рогатка, закладяна, трещата. На Чернігівщині носили переважно зелені плахти, а на Полтавщині – жовті, червоні й сині. У Диканьці, Шишаках і Pешетилівці ткали плахти із зірочками. Добра майстриня (чи майстер) могла виткати плахту за тиждень. У кінці ХІХ – на початку XX ст. плахти почали виходити з ужитку.
українське намисто, колаж Олени Сметани
Намисто було найбільшим дівочим скарбом. Його передавали у спадок, як сімейну реліквію. Воно свідчило про статус власниці: чим більше разків на шиї – тим багатшого панна роду. Зберігали його в скрині на самому дні, під горою домотканих скатертин, рушників і сорочок.
Найдорожчим було червоне коралове намисто – коралі, добуті «з моря-окіяну». Одна низка такого коралового намиста могла коштувати стільки ж, як добра корова. Найдешевшими були пацьорки з дрібних скляних або дерев’яних намистин. На півдні Вінниччини популярними були баламути (перекручене від «перламутр»). Як стверджувала баба Ганя з села Рахни Лісові, баламути “йшли” десь між коралями й пацьорками. Але були ще й особливі пацьорки – писані. Коли Львів і Венеція належали однієї країни – Австро-Угорщини, існував окремий потяг «Львів-Венеція», на якому завозили до України скляні, вручну розмальовані венеційські намистини з острова Мурано – білі, рожеві, блакитні, чорні, з квіточками, з позолотою, напівпрозорі.
Дукач (личман) – велика монета (австрійський дукат чи російський рубль) з бантом, прикрашеним каменями – улюблена прикраса українок по обидва боки Дніпра. Поширений у Центральній і Східній Україні. Посідав центральне місце в усьому комплексі нагрудних прикрас. Особливо популярними були дукачі з біблійним сюжетом. Прикраси з бісеру – також серед улюблених. Особливо виділяється тут криза (королька, кривулька) – широкі круглі коміри, що вкривали шию, плечі й груди і були поширені на Лемківщині та Бойківщині.
писанки України, колаж Олени Сметани
Писанка – символ бога Сонця, воскресіння й весняного відродження, тому з давніх-давен українці розмальовують яйця птахів магічними знаками за допомогою воску і барвників. Писанки малюють уподовж Великого посту, таким чином готуючись до Великодня. Малюють багато – цілий кошик, а то й бочечку («написала писанок, поскладала в бочку»), щоб було на свячення, на подарунки, покласти під іконами до наступного року. Писанки слугували оберегом і ліками. У день святого Юра свяченою писанкою викочували худобу від голови до хвоста, щоб була гладка й здорова. Водою, настояною на писанці і дукачі, дівчата умивалися зранку на Великдень – на вроду й багатство.
Писанки – посередники між світом людей і світом духів. Шкаралупу писанок і крашанок після Великоднього сніданку кидали в ріку, що несла їх ген за море до “рахманів” (предків), аби сповістити їм новину, що Христос таки воскрес! Старі люде кажут: світ існуватиме доти, доки люди будуть писати писанки…
ікони з колекції Остапа Лозинського
Домашні образú звалися просто – «богами». Попит на непрофесійне сакральне мистецтво задовольняли малярі-самоуки – сільські богомази. Саме ці безіменні художники виконували індивідуальні замовлення до хрестин, весіль, входин у нову хату, іменин. Малювали образú на дошках, полотні чи склі. Часто писали їх із себе, своїх рідних й односельців. До хатніх ікон молилися перед споживанням їжі та перед сном. Їм довіряли найсокровенніші таємниці. Ними благословляли молодих до шлюбу, їх давали синові у військовий похід. Розквіт хатньої ікони припав на ХІХ століття й відійшов напочатку ХХ ст. з появою олеодруків і фоторепродукцій.
Гуцульська ікона на склі – унікальна явище в українській народній іконографії. Мальована на склі часто дзвінкою червоною барвою, тому ці образú ще називали «червоними». Улюбленцями гуцулів були св. Варвара і Катерина. св. Миколай і Юр.
Буковинська ікона на дереві – горизонтальна, мальована на дереві яскравими фарбами, багатосюжетна. Важливі для буковинця небесні патрони зображені поруч, як на вівтарі в церкві. Найпопулярніший сюжет – Розп’яття (зазвичай з Пристоячими Марією та Святим Іваном Євангелістом). Кожний вільний клаптик дошки пишно декорований розетками, сонечками, зірками, галузками.
Він був поруч від народження і до самої смерті: на чистий білий рушник приймали новонародженого, на вишитих – опускали домовину до ями. А ще сватання, весілля, будівництво нової хати, проводи до війська – усе в житті українців відбувалось за посередництва кусня полотна шириною 40-60 см, довжиною 3-4 метри, вкритого магічними візерунками. Були рушники-божники для ікон, рушники-хлібники, у які загортали хліб. Наречена вишивала з десяток собі на весілля – із найтоншого, найбілішого полотна, найдорожчими червоними нитками, яких навіть на сорочки шкодували: для молодого, сватів, дружбів, під коровай, під ноги. У рушник загортали немовля, несучи до церкви. На рушниках опускали в могилу, підтримуючи людину в останню мандрівку.
Унікальним явищем української традиційної культури є вишивані рушники полтавської традиції з Деревом Життя. Зазвичай, це вибілене конопляне полотно, вкрите пишним рослинним орнаментом, вишитим червоною ниткою тамбурним швом. На цих рушниках – райський сад, а в тому саду – особлива квітка цвіте, і символізує вона Вогонь Життя. А вогонь цей оберігають дві пташки – предки, що з іншого Світу пильно стежать, аби ніщо не зашкодило Дереву Роду.
Ще один феномен – кролевецькі рушники – ткані червоним по білому (зрідка навпаки) з монументальними візерунками – птахами, церквами, Деревом Життя, берегинями. Дуже поширеними були т. зв. «орляні» рушники – з двоголовим орлом. Кролевець Сумської області здавна вважається центром ткацького промислу, що розвинувся тут відразу після заснування міста 1601 року Божого.1863 року в Кролевці проживало 208 ткачів.
килими Центрального Подніпров'я, колаж Олени Сметани
Наші предки вважали ткання суголосним із творенням Світу, а богинь долі часто зображали ткалями, що ниткою зв’язують людину з Творцем. Ткацькі верстати колись були чи не в кожній хаті – свої потреби селяни задовольняли власними домотканими виробами. Традиція ткацтва продовжилась у монастирських майстернях, поміщицьких килимарнях, згодом, з кінця ХІХ ст., у фабричних артілях і мануфактурах. Килимарство процвітало на Поділлі, Гуцульщині, Волині, Галичині, Полтавщині.
Килими полтавської традиції – це виткані кольоровою вовною райські сади. Їх легко впізнати за пишним рослинним орнаментом і рамкою з в’юнкої квіткової гірлянди. Ці килими чарівні, байдуже, що не літають. Вони досконалі, а тому можуть викликати заздрість богів (через це ткалі збивали візерунок навмисне, вносячи помилку у свою ідеальну геометрію). Центрами килимарства на Полтавщині були Диканька, Сорочинці, Решетилівка, Золотоноша, Нові Санджари.
колекція гуцульської кераміки Тараса Лозинського
Центром гончарства на Гуцульщині є містечко Косів і село Пістинь – їхні околиці виявились багатими на добру глину. Гуцульські майстри виробили виразний самобутній стиль. Їхні полив’яні кахлі та миски, розмальовані зеленою і жовтою фарбами, здавалося, замішані на весняному сонці. Квіти, тотемні тварини, люди і святі, церкви і побутові сценки з'являлися на кахлях завдяки унікальній техніці – ритування або гравіювання. Це коли попередньо випалений виріб, покритий білою глиною, з узорами, нанесеними за допомогою шила, розмальовували зеленою і жовтою фарбами, глазурували й випалювали вдруге. А ще гуцульська кераміка впізнавана за колоритними патьоками. Спершу може здатися, що це помилка непрофесійного майстра. Але насправді так проявляється унікальний почерк народного генія, що робить ці вироби особливими.
У тьмяній гуцульській хаті з маленькими віконцями й низькою стріхою яскраві миски і кахлі дійсно виконували «сонячну» роботу, радісно виблискуючи глазурованою поверхнею у відповідь на кожен промінчик, що падав на них знадвору чи з печі. Гуцульська кераміка мала попит навіть у румунських й угорських землях. А ще, кажуть, сам цісар Франц-Йосиф замовив собі піч у відомого майстра Олекси Бахматюка.
Трійця – різьблені з дерева, пишно декоровані трисвічники, поширені на Гуцульщині й Покутті в середині ХІХ – на початку ХХ ст. На той час трійця була дорогим задоволенням і входила в топ-три атрибути заможності разом із мальованою гуцульською керамікою й жіночими прикрасами – коралями, зґардами й венеційським намистом.
Трійці використовували на Різдво, особливо під час Йорданського водосвяття – ними зустрічали колядників на порозі, з ними йшли святити воду й запаленими опускали в річку. Також трисвічником освячували наречених під час шлюбу, виганяли злих духів з хати, знімали вроки.
Стояк на підставці та підковоподібний корпус з трьома лійками для свічок – оце й усе. На маленькому клаптику, що утворився між підковою і горизонтальною поперечиною, виросло ціле культурне явище. Гуцульським майстрам вдалося наповнити цей простір фантастичними формами, барельєфними композиціями з використанням сріблення, золочення й багатої поліхромії, прикрасити дзвіночками-дармовисами і перетворити звичайне дерево на чарівне.