Скарби нації [частина ІІ]: креатори

Україна – це насамперед люди, які її творили. І якщо «на початку було Слово», то на початку України, десь там у світі платонівських ейдосів – ідеальних зразків, з яких бере своє начало все суще, –  існувала ідея прекрасної міфічної «країни з раєм у назві», яку наснили наші князі, вибороли гетьмани, вимріяли поети й оспівали композитори. Завдяки їхньому акту чистої творчості постала та Україна, яку ми знаємо сьогодні.

"Українофіли ХІХ ст.: відомі письменники, композитори, науковці, меценати – родини Кулішів, Антоновичів, Рильських, Косачів, Нечуїв, Старицьких, Мирних, Лисенків, Симиренків, Галаганів, Тобілевичів, Вербицьких, Головацьких, Терещенків, Ханенків, Чикаленків – у геть несприятливих умовах, у часи тотальної заборони всього українського, живучи на дві імперії, у напівпідпіллі зуміли вирішити нагальні задачі, що поставали перед державними націями після Весни народів. Це вони оформили весь корпус наших національних символів, зібрання фольклорного спадку, класичної літератури, малярства, архітектури, словники, історичний наратив, і навіть правопис". (цитата Антона Санченка)

А є двоє українців, які своєю думкою сягнули планетарного рівня, здійснили пророчі відкриття вселенського масштабу – це Григорій Сковорода і Володимир Вернадський. Сковорода оперував на рівні буддійських лам і біблійних пророків, проповідуючи шлях Серця і закликаючи шукати себе: «…коли шукаєш себе – знаходиш Бога, а шукаєш Бога – знаходиш себе». Академік Вернадський декларував, що «життя є явищем космічним, не спеціально земним, а ми – створіння складного планетарного процесу, закономірна частина стрункого космічного механізму, в якому немає випадковості». Ноосфера Вернадського, як і Академія наук чи Національна бібліотека його імені, – це те інформаційне поле, яке, як і передбачав учений, за силою впливу на біосферу досягнуло потужності "геологічної сили".

ПИСЬМЕННИКИ

Україну вимріяли поети, описали прозаїки, а головні українські архетипи розклали на ролі драматурги. Утім бути письменником в Україні завжди було справою небезпечною для життя. Історія української літератури така ж трагічна, як і історія самої України. Але ці відчайдухи в умовах переслідувань і заборон писати й видавати українською, зуміли створити велетенський корпус текстів, гідних світового поціновування. 

Розстріляне Відродження – метафору Єжи Гедройца для позначення гуманітарної катастрофи – знищення покоління українських митців  20-х і 30-тих рр. XX ст. під час великого червоного терору – можна вважати символічною для всього українського літературно-мистецького процесу. Українські письменники переїжджали до метрополії (як це зробили Гоголь і Чехов), мімікрували під імперські наративи, ішли на компроміси з власною совістю і творили на замовлення політичної номенклатури. Страх за власне життя в умовах масового терору змушував їх перетворюватись на пропагандистів і писати твори, що не мали високої художньої цінності. Декому вдавалось вирватись з «імперії зла» й емігрувати за кордон. Та здебільшого бути українським письменником означало приректи себе на маргінальність, коли твою творчість забороняють, замовчують, вилучають з бібліотек і знищують. Або ж бути закатованим в таборах, засудженим й розстріляним без суду і слідства за вигаданими звинуваченнями, доведеним до самогубства чи творчого самознищення.

Позатим у нас є плеяда геніїв слова і навіть власна письменницька «святая трійця»: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Це ті, хто власними текстами виткали Україну, як барвисту плахту. А почалась історія української літератури з Івана Котляревського – він першим взяв у роботу живу народну мову і написав нею свою феєричну «Енеїду». Згодом прийшли Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, майстер експресіоністичної новели Василь Стефаник, Володимир Самійленко, Микола Куліш, Богдан-Ігор Антонич – цей геніальний «хрущ, що жив у Шевченкових вишнях», і багато-багато інших. Усі вони, без перебільшення, є співтворцями держави Україна.

КОМПОЗИТОРИ

Українці – музична нація. Співають «завжди, і нині, і повсякчас» – за роботою,  при святі, у молитві. Тому не дивно, що Україна подарувала світові великих композиторів, а українська щедрівка стала різдвяним гімном планети.

Дмитро Бортнянський і Максим Березовський – видатні композитори епохи бароко і класицизму, здобули освіту й визнання в Італії – тогочасній законодавиці музичної моди, були авторами перших у Східній Европі симфоній, подарували світові цілий пласт унікальних духовних хорових концертів. У ХІХ ст. українська музика розвивається попри утиски і заборони. 1862 року Семен Гулак-Артемовський завершує одну з найпопулярніших українських опер – «Запорожець за Дунаєм». У Києві та інших містах відкриваються консерваторії. Микола Лисенко започатковує національну академічну школу.

У ХХ ст. випускники Київської консерваторії Борис Лятошинський і Левко Ревуцький витворюють новий потужний канон в українській класичній музиці, а на заході України, в Австро-Угорській імперії, цей свіжий творчий імпульс реалізують Василь Барвінський і Станіслав Людкевич. Навіть попри сталінський терор й обов’язкову вимогу писати музику в «зрозумілому масам стилі «соціалістичного реалізму», українські композитори першої половини ХХ ст. створили нову школу модерної музики, а їхні учні продовжили ці починання в ультрамодерному «Київському аванґарді» (Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський) і «новій фольклорній хвилі» (Мирослав Скорик, Євген Станкович).

Історія української музики – драматична й часто трагічна, як і біографія одного з її найкращих представників, композитора Миколи Леонтовича, автора легендарного «Щедрика». Доля цієї людини – знакова, бо наочно демонструє, що саме відбувалося з культурним простором країни впродовж багатьох століть: якщо ти – геніальний митець, перед тобою відкривалися два шляхи: їхати до столиці розбудовувати імперську культуру або ж… заслання чи постріл у потилицю. 1921 р., за наказом радянського уряду, Миколу Леонтовича було підступно вбито агентом ВНК (Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією). Така ж доля чекала на Володимира Івасюка – автора найпопулярніших українських естрадних гітів, закатованого КДБ у тридцятирічному віці. 24 квітня 1979 року композитор зник за нез’ясованих обставин, а 18 травня його тіло знайшли повішеним у Брюховицькому лісі поблизу Львова.

ХУДОЖНИКИ

Усе почалося з ікон. Від давньоруських часів і до XVII століття головними художніми творами, окрім фресок, мозаїки й книжкової мініатюри, були ікони. Лише згодом з’явились парсуни – світські портрети, виконані іконописною технікою, які полюбляли замовляти заможні родини козацької старшини.

Золоті імена української живописної школи кінця ХІХ – початку ХХ століть: Микола Пимоненко і Сергій Васильківський, Іван Труш і Олекса Новаківський. Закохані в Україну, наче в прекрасну дівчину, вони не втомлювалися щиро й емоційно писати її красу – пейзажі, народні звичаї, історичні події, портрети селян і видатних осіб. Найкращим українським портретистом можна вважати Олександра Мурашка – учня Іллі Рєпіна.

Унікальний період в історії українського живопису – з 1910 до 1929 року – час розквіту українського авангарду, що визначив напрямок розвитку всього світового мистецтва. Супрематизм, футуризм, конструктивізм – потужні мистецькі явища, які й досі вливають на світову візуальну культуру, – виникли завдяки українським митцям. Тому Україну можна сміло називати батьківщиною авангарду.

Казимир Малевич – один з найвідоміших художників світу, знакова постать в історії мистецтва, філософ і теоретик мистецтва, що сформулював принцип безпредметного живопису. Його геній живився українською традицією – ще дитиною, опинившись в українському селі, Казимир пережив справжній естетичний шок – захоплювався яскравим селянським вбранням, допомагав селянам розписувати хати, а згодом повністю змінив розвиток світового мистецтва, розвернувши його обличчям до «безодні буття», яку підгледів в українському традиційному мистецтві.

До зіркової команди геніїв українського авангарду належить і художник, який першим у світі створив абстрактну роботу, – Василь Кандинський. А ще Анатоль Петрицький, Олександр Богомазов, «амазонка авангарду» Олександра Екстер. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва ХХ століття – неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису.

Період розквіту українського авангарду закінчився трагічно – розстрілами, засланнями, заборонами творити за межами соцреалізму. Але навіть за таких обставин українці продовжували живописати геніальні картини, завдяки чому ми отримали в спадок твори Тетяни Яблонської, Алли Горської, Віктора Зарецького. Поряд з академічним малярством розвивається унікальний жанр «народної картини». У цій «народній» галереї – фантастичні звірі Марії Примаченко і квітуча розкіш української природи з-під пензля Катерини Білокур.

СКУЛЬПТОРИ

Місити глину, тесати камінь, різьбити з дерева –  мабуть, така ж природна потреба, як співати чи вишивати кольоровими нитками по білому полотні. Українські землі вкриті творами давніх каменотесів і гончарів – трипільська кераміка, кам’яні баби, що тисячоліттями несуть свою невтомну варту в степах України. Продовжують цей ряд Збручанський ідол – скульптура ІХ ст., пам’ятка слов’янського язичницького культу, і мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого, що нагадує давньогрецький храм із двосхилим дахом. Далі – орнаментальна дерев’яна різьба епохи козацького бароко, яка розвинулась у Центральній і Східній Україні. Густо декоровані мереживні іконостаси саме в добу бароко перетворились з невисокої загороди на фантастичної краси багатоярусні різьблені стіни, що здіймались аж до неба – на висоту церковної бані.

Західні землі України, а особливо їхня метрополія – Львів, стали місцем культурного перетину різних традицій. Саме на цих землях з’являється Йоган Георг Пінзель, що народився начебто в Чехії, а помер нібито в Бучачі. Цей таємничий галицький геній середини XVІІІ ст, зачинатель Львівської школи скульпторів, залишив по собі фантасмагоричний світ дерев’яної пластики.

Митцем-новатором світового масштабу є основоположник кубізму в скульптурі Олександр Архипенко. Його творчість мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва у світі, а запатентовану ним авторську технологію під назвою «архіпентура» – рухомий живопис зі змінним зображенням – і досі використовують у сучасних рекламних білбордах. Архипенко шукав ідеальні «праформи» і вважав, що порожнеча є не менш значущою, аніж форма твердої матерії. У 1920 р. він став першим українцем, який взяв участь у Венеційському бієнале.

РЕЖИСЕРИ

Народні маскаради та ігрища, вертепи і Маланка, виступи скоморохів при княжих дворах – це перші театральні підмостки, на яких зароджувався український театр. Згодом естафету перейняли бурсаки Львівської і Лаврської братських шкіл, Острозької та Києво-Могилянської академій – у XVII–XVIII ст. з’являються мандрівні театри і дяки, що розігрують на ярмарках різдвяні сценки й розмаїті соціально-побутові інтермедії.

У 1795 році у Львові відкривається перший в Україні стаціонарний театр, а згодом така ж знаменна подія стається в Києві, Одесі та Полтаві. Класичний театр в Україні завдячує своїй появі Іванові Котляревському (це він очолив перший драмтеатр у Полтаві), а також Григорію Квітці-Основ’яненку – його неперевершений гумор, бурлеск і експресивність стали визначальними рисами українського академічного стилю.

У другій половині ХІХ ст. в Україні набирає популярності аматорський театральний рух. Саме так розпочинали видатні корифеї українського театру – драматурги і режисери Михайло Старицький і Марко Кропивницький. Особливу честь тут слід віддати видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером.

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році з театру «Березіль», сцена якого стала своєрідним експериментальним майданчиком для модерних ідей і авангардистських течій. Геній Леся Курбаса, що поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача, дав змогу цим експериментам сягнути світового рівня.

Українське кіно розпочалося 1893 року, коли інженер Йосип Тимченко за два роки до братів Люм'єр, розробив апарат «кінескоп», придатний для кінознімання, і зафільмував вершників та метальників списів.

1927 року галичанка Софія Яблонська переїхала зі Львова до Парижа, а тоді помандрувала світом, фіксуючи свої мандри на кіноплівку. І залишила нам у спадок кінорепортажі з подорожей Францією, Китаєм, Африкою, Австралією, Японією, ставши однією з перших жінок-кінооператорів у світі.

У серпні 1918 року Павло Скоропадський видає указ про українізацію кіно. Задля його виконання було створено першу українську державну організацію – кінокомпанію "Українафільм", що мала на меті «широке виробництво і розповсюдження ідейних та національних фільмів». Однак їй не судилось виконати цю місію – розвиток українського кіно зупинив червоний терор. Протягом сімдесяти років радянської окупації український кінематограф як масове явище поступово зникає.

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка. Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня, а стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, що став для нас визначальним – «українське поетичне кіно».

Український кінематограф 1960–1970-х років також представлено іменами світової ваги – це режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика. Їхні стрічки стали золотим фондом «українського поетичного кіно» – "Тіні забутих предків", "криниця для спраглих", "Камінний хрест". Згодом їхня естетика надихнула на режисерський дебют актора Івана Миколайчука, який у 1979 році зняв свій легендарний фільм "Вавилон ХХ".

ПЕРФОРМЕРИ

Перформер – служитель високого мистецтва, людина прямої дії, що своїм генієм створює нові реальності. Україна подарувала світові Перформерів, які виконавським мистецтвом сягнули вершин Духу.

Марія Заньковецька – зірка українського кінця ХІХ – початку ХХ століть. Розпочала театральну кар’єру під орудою Марка Кропивницького в ролі Наталки Полтавки. Працювала в найпопулярніших українських трупах. За особливі сценічні заслуги гетьман Скоропадський призначив їй довічну державну пенсію, а уряд радянської України першій в історії присвоїв звання народної артистки республіки.

Соломія Крушельницька – українська оперна діва, яку за життя визнали найвидатнішою співачкою свого часу. Серед її численних нагород – звання «Вагнерівська примадонна» XX століття. Вона була улюбленою співачкою Джакомо Пуччіні, а співати з нею на одній сцені вважали за честь найкращі голоси епохи – Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Її голос захоплював «дзвінкістю, соковитістю, оксамитовістю, досконалою вокальною дикцією і віртуозною технікою». Вона тріумфувала на сценах найкращих театрів світу, але завжди поверталась в Україну, аби взяти участь у концертах, присвячених пам'яті Тараса Шевченка чи Івана Франка.

Іван Козловський – видатний український тенор, Герой Соціалістичної Праці, лауреат двох Сталінських премій і Державної премії УРСР ім. Шевченка. Народився в невеличкій, критій очеретом хатинці в селі Мар'янівка Київської губернії. Із семи років навчався при Михайлівському Золотоверхому й співав у хорі Софійського собору. У 1926 році, завдяки унікальним вокальним даним, був запрошений у трупу Большого театру СССР, а відтак став всесоюзним улюбленцем публіки і особисто “товаріща Сталіна”.

Попри все Козловський був великим українським патріотом. У його московській квартирі завжди лунала українська мова, а в репертуарі були «політично небезпечні» українські твори – «Мені однаково» на слова Тараса Шевченка, колядки, пісні українських січових стрільців.

У 1947 році сталася безпрецедентна подія – на кремлівській сцені прозвучали українські колядки. Попри заборони й без попереднього узгодження Іван Козловський виконав своїх улюблених «Ірод цар», «Добрий вечір тобі» і видав їх окремою платівкою. Пряму радіотрансляцію концерту раптово зупинили, а платівки знищили. 1973 року невгамовний співак повторив спробу видати українські колядки. І йому це знову вдалося! Проте невдовзі платівки так само вилучили з магазинів і знищили.

Серж Лифа́р – український балетний танцівник і хореограф, один з найвидатніших танцівників ХХ ст. Засновник Академії танцю при Гард-Опера, почесний президент Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». Лифар відродив французький балет, його школу і славу, ставши основоположником нового напрямку – «неокласицизму».

Сергій Лифар, найімовірніше, народився в передмісті Києва. Родина Лифарів походила з шанованого козацького роду, і Серж часто згадував, як, гостюючи у свого діда в Каневі слухав розповіді про героїчне минуле України і розглядав «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками», що ними нагороджували Лифарів українські гетьмани. Хлопчиком Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору. Така чутливість до музики допомогла йому згодом стати видатним танцівником.

За життя Сергій Лифар отримав багато відзнак різних держав: був кавалером найвищих нагород Франції, володарем «Золотого черевичка» і премії «Оскар». Але рідний Київ і Україна до кінця життя залишилися його світлою мрією. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», – говорив танцівник.

Розділ із артбука Ковчег "Україна" – завантажити книгу тут