У червні 2022 року директор Ермітажу, одного з найзнаковіших музеїв РФ (що, між іншим, вщерть забитий українськими історичними артефактами), Міхаїл Піотровський заявив: «Наш культурний експорт важливіший за імпорт. А наші останні виставки за кордоном – це потужний культурний наступ. Для Росії мистецтво – це не просто політика, це «своєрідна «спецоперація» – сам того не відаючи, Піотровський дуже точно означив саму суть російської культури.
Євгенія Гавришенко
Всупереч поширеній думці, що культура поза політикою, “вєлікая русская культура” напаки – завжди була політикою, адже завжди виконувала функціїю камуфляжу для кривавих злочинів російської імперії. Власне, ніякого дива тут немає – авторитарні режими традиційно використовують культуру як основний засіб пропаганди. А з фінансовими можливостями такої країни, як Росія, цей вплив реально стає зброєю масового ураження. Її ефективність помножує ще й той факт, що дипломатичні й культурні традиції діалогу між Москвою і європейськими країнами сталі й давні, адже всі вони тривалий час були імперіями і мали тісні династичні зв'язки. При цьому про існування України, не дивлячись на її тисячолітню, давнішу за московитську історію, до недавнього часу майже не знали, сприймаючи Київ як глухий хутір під Москвою і “зону її законних інтересів”.
Власне, наскільки небезпечною є вплив російської культури, Україна відчула на собі. Саме застосування цієї “м'якої” сили і зробило можливим сучасну війну між Росією і Україною. Юрій Безменов, каґебіст, який втік на Захід в 1970-му, зробив сенсаційне викриття одніє успішної технології – доктрини “ідеологічна диверсія”, яка перебувала на озброєнні СРСР, і, схоже, використовується РФ досі. Отже, за Безменовим, як описує в своїй книзі “Найдовша подорож” Оксана Забужко, ця доктрина передбачала чотири послідовні стадії:
Оксана Забужко ретроспективно описує, з чого все починалося у сфері книговидання. Московські літагенції ще в 90-х швиденько скупили права на переклади популярних авторів “на всій території колишнього срср”, а російські дистриб'ютори захопили книжковий ринок на монопольних засадах, що ввело українську книгу в летаргічний сон – вона трималась на голому ентузіазмі. Схожим чином були “раптом” приведені до занепаду інші українські галузі, які на початку 90-х розквітли та стали перспективними й багатообіцяючими – музика, кінематограф, шоу-бізнес і т.д.
Журналіст Юрій Макаров в своєму інтерв'ю говорить: “Російський інформаційний простір наступав на Україну трьома хвилями. Тут завжди вільно продавалася російська преса. Її спокійно можна було купити від самісінького початку, як і дивитися російські телеканали – “Пєрвий канал”, “НТВ”, “Росія”. І росіяни почали відкривати в Україні редакції-клони – ніби-то вітчизняні проєкти, але з російськими грошима і, відповідно, російською повісткою. А Віктор Медведчук (російський колаборант – ред.) в той час скуповував медіаресурси пачками”.
Любов Цибульська, експертка з протидії гібридним загрозам, розповідає про телеканали Медведчука: “На телеканалі Інтер сидів Шувалов (в нього був окремий кабінет) – російський політтехнолог. Ніщо не могло вийти в ефір, поки Шувалов цього не затвердить”. Російські редактори й ведучі, зірки і політтехнологи, які заполонили ринок та медіапростір – все це створювало а) єдиний культурний простір, готуючи українців до “возз'єднання” і б) давало можливість легко і весело втрамбовувати у голови українців російську пропаганду, маніпулювати історичними темами, висвітлювати актуальні події у потрібному для Кремля руслі і т.д.
Така ефективна стратегія була застосована не лише в пострадянських країнах, а й у західноєвропейських. Посили про “розколену” на дві частини Україну – таке собі “біле Сомалі”, актуалізація старих історичних травм, а то й відверта українофобська пропаганда, де “страшні кровожерні українці” з однієї із найбільш постраждалих націй під час Другої світової війни раптом стали одними з найбільших агресорів в Європі. І це нація, що стала жертвою російської, німецької, а потім знову російської (за професором Тімоті Снайдером), колонізації, пограбувань і масових вбивств.
Оцінку деструктивного впливу кремлівських політтехнологів на внутрішньоєвропейські взаємовідносини, політичні вибори, процеси, я впевнена, ще дадуть майбутні дослідники, і такі розслідування вже ведуться. А поки розглянемо декілька прикладів, щоб зрозуміти, яким чином здійснюється вплив.
Дмитро Золотухін, екс-заступник міністра інформаційної політики України (2017-2019) та експерт з інформаційних воєн, в інтерв'ю “Главкому” розповідає про мережу “русских домов” в Європі, що діяла як агентурна структура під прикриттям дипломатичного статусу для ведення підривної діяльності в усьому світі – "Федеральне агентство", “Россотрудничество”, підконтрольне Міністерству закордонних справ РФ, просуває шовіністичну ідеологію “русского мира” у 80 країнах світу, прикриваючись культурною та гуманітарною місією. А далі такий вплив допомагає їм формувати необхідну політичну думку серед громадян і керівництва різних держав, блокувати військово-економічну допомогу Україні та отримувати інші необхідні для них результати".
У розслідуванні TEXTY.ORG також йдеться про ті “зони впливу” росії, які прикриваються культурою – місцеві координаційні ради співвітчизників, мережа міжнародних обмінів та зв'язків із університетами, які фінансують російських студентів, курси російської мови, культурні події російської тематики.
Від себе вставлю ремарку – моя сестра, яка навчалась в російськомовній школі в одній з країн Балтії, розповідає, як дітям просували ідеї відродження СРСР, вищості російської культури над місцевою, автохтонною, російську версію історії тощо. Тобто навіть звичайна школа в спальному районі провінційного містечка країни ЄС виконує роботу з підготовки місцевого населення до майбутньої окупації. Що вже тоді говорити про поважні наукові і культурні центри з відповідним фінансуванням і елітними кадрами.
Також це місцеві мережі фонду “Русский мир” (як варіанти - “Центри русского мира” або “Кабінєти русского мира”), які є чимось середнім між бібліотекою й конференц-залом для організації читань, концертів, круглих столів тощо. Вагомий вплив має також Фонд Горчакова, який підтримує публічну дипломатію РФ, залучає російські неурядові організації до міжнародної співпраці, надає грантову підтримку молодим діячам, які в майбутньому можуть потрапити в політичний істеблішмент своїх країн та будуть лояльні до РФ. Опікунську раду Фонду очолює безпосередньо сам міністр закордонних справ рф Серґєй Лавров, в управлінні Фондом задіяні також інші російські високопосадовці. Фонд Горчакова щільно вписаний в мережу партнерств російського режиму з олігархами, що спрямована на розробку і пропаганду зовнішньополітичних наративів Кремля.
Заходами Фонду є форум “Діалог заради майбутнього”, “Постдамські зустрічі”, “Молодіжний форум Постдамських зустрічей”, “Дипломатичний семінар молодих спеціалістів”, “Щорічні зустрічі друзів Фонду Горчакова”, “Арктичний, Кавказький та Балканський діалоги”, “Школа центральної Азії”, “Міжнародна молодіжна медіашкола”, “Російсько-словацький експертний форум”, програми “Експертна мобільність” та “Російський погляд” (інформація з розслідування Українського Інституту).
Тут варто згадати і локальні представництва менших культурних фондів, як-от Інститут російської мови ім. Алєксандра Пушкіна, які займаються просуванням російської мови, Міжнародний благодійний фонд Башмета, що присуджує щорічні премії Шостаковича, організовує музичний фестиваль у м. Тур (Франція) та музичний фестиваль на острові Ельба. Або ж фонд Абрамовича.
Навіть мережі Російської православної церкви в Україні і за кордоном діють далеко не як релігійні установи. При обшуках церков та монастирів УПЦ МП Служба Безпеки України виявила агентурну мережу колаборантів, пропагандистські матеріали. Поза всяким сумнівом, таку ж діяльність провадять і європейські відділи цієї релігійної організації.
Аналогічного розслідування потребують випадки роботи лобістів російських інтересів серед західних інтелектуальних еліт. Вищезгадана Оксана Забужко в своїй статті “З уроків великого блефу: чому 40 мільйонів українців кинули на поталу “серійному вбивці” пише: "Повоєнна колаборація західних еліт із Кремлем досі не заслужила собі на скільки-небудь вичерпне дослідження: ну Сартр, з’ясували, був аґентом КҐБ, ну Гемінґвея чекісти завербували ще в Іспанії й зрештою довели до психозу, ну зі славістичними кафедрами по західних університетах теж неприємних історій було чимало, а гуру американської славістики, 91- літня Сюзанна Массі, авторка бестселлера «Земля Жар-птиці», з якого вчився любити Росію Рональд Рейґан і його наступники, взагалі цієї зими (стаття 2022 р. - ред.) отримала російське громадянство, вочевидь зваживши, що краще доживати у власній квартирі в Петербурзі, ніж у в’язниці за державну зраду, – але це все поодиничні інсайти, а цілісної картини послідовного, кількапоколіннєвого збезчещення Заходу Кремлем, як Катюші Маслової Нехлюдовим у «Воскресінні» Льва Толстого, ми не бачимо й досі."
Український проєкт “Stop Mapaganda!” виявив понад 30 міжнародних компаній, які розробляють, друкують і масово поширюють освітню продукцію, що містить "історичний фальсифікат", дезінформацію, пропагує ідею розчленування України. Розслідувачі стверджують, що Росія реалізовує свою стратегію в царині картографії через “Російське географічне товариство” та “Російське історичне товариство”, які управляються безпосередньо президентом РФ Владіміром Путіним та директором Служби зовнішньої розвідки Росії Сєрґєєм Наришкіним. РГТ має тісні зв'язки з міжнародними географічними товариствами: Національним географічним товариством (США), Асоціацією іспанських географів, Норвезькою науковою академією полярних досліджень, географічними товариствами Берліна та Мюнхена, Італійським географічним товариством, Французьким географічним товариством тощо. Ця співпраця дозволила зробити інструментом поширення російської пропаганди навіть всесвітньо відому “National Geographic”, яка зображала спочатку Крим як “спірну територію”, а тепер як частину РФ, на яку “претендує” Україна (!). Аналогічно освітня продукція вищезазначених географічних товариств також містить російську пропаганду і поширює серед дітей в країнах Заходу викривлене уявлення про Україну, її історію та причини війни.
Навіть росіяни, які вже не в першому поколінні проживають в Європі, можуть свідомо чи несвідомо працювати на Кремль. Так, нащадки білої еміграції, що масово осіла в країнах Західної Європи після революції 1917 року, через короткий період після початку повномасштабного вторгнення їх історичної батьківщини в Україну, підписали спільний лист з вимогою...як ви думаєте, чого? Припинення війни, вбивств і терору цивільного населення, засудження політики Путіна? Ні, вони підписали лист проти відміни російської культури. Бо що там зґвалтовані українські діти, коли “страждає” Пушкін.
Власне, так звані “хороші росіяни”, які для українців вже стали "ходячим анекдотом" через свою лицемірність, також обирали стратегію зображати з себе “жертв режиму Путіна”. І в той час як українські митці гинуть на фронті – оперний співак Василь Сліпак, художник-декоратор Володимир Чорний, музикант Андрій Чепіль, дитячий письменник Володимир Вакуленко, що був закатований в окупованому Ізюмі, чи вбита ракетою в Краматорську Вікторія Амеліна – російські культурні діячі отримують "теплі місця" в європейських культурних інституціях, прикриваючись тим, що вони також “постраждали від війни”. Розмови про захист російської культури, намагання влаштувати черговий захід для “примирення” культурних діячів з РФ та України, і це в той час, як російська армія розносить авіабомбами й ракетами українські пам’ятки архітектури, грабує наші музеї, палить українські книги і фізично знищує українських митців, звучить як знущання і танці на кістках.
Для вбивці-маньяка, який вийшов на полювання, все може стати знаряддям злочину, аби лише могло вбивати. Для держави, ідеєю-фікс якої є імперія від Владивостока до Лісабона, все є зброєю, і культура насамперед. Не спіть, панове європейці, бо ви вже на другій стадії втілення доктрини Безменова.
Автор: Євгенія Гавришенко