слово до виходу нового подарункового видання
"Українське мистецтво XIV-XXI століть з музейних та приватних збірок "
Вітаю соборне українство із черговим матеріальним виявом сили духу країни, яка воює десятий рік. Зрештою, ми не лише перемагаємо, але й через національну культуру, видаючи розкішні альбоми на кшталт “Українське мистецтво XIV-XXI століть з музейних та приватних збірок”, - стверджуємо власну ідентичність.
"У сім’ї вольній, новій" українці залишаються нездоланними, енігматичними, самодостатніми. У цьому є щось сакральне, у цьому бринить наш вільний дух.
Замислимось і поміркуємо: що робить нас українцями? Віра, воля, вартості (велетні), варіанти (віжуали) - і в кожному з тих чотирьох “В” вкарбовані вічно нові, вічно оновлювані сенси.
Олександр Рудяченко
Якби існувала найменша можливість залучити у це видання твори засновника першої в Україні малярні, альбом мав би називатися “Перше тисячоліття українського мистецтва з музейних та приватних збірок”. Але ні у запасниках національних музеїв, ні у приватних колекціонерів тих артефактів катма: спочатку – монголо-татарська навала, затим болотно-московська орда, що викрала і приватизувала нашу спадщину. Тим часом легендарний іконописець Аліпій Печерський (1065-1114) першим на наших теренах “зцілював фарбами невиліковних хворих”, бо наслідував духовний шлях євангеліста Святого Луки, а саме: він не тільки чудодійно малював святих на іконах, але й сам втілював їхні чесноти; між іншим, ієромонах той не випадково був чудовим лікарем.
Споконвіку поняття краси в Україні – воно сакральне. За провидінням Господнім потрапив преподобний Аліпій у науку до грецьких іконописців із богохранимого граду Константинополя, котрі 1084 р. прибули до Києва, аби оздобити Свято-Успенську церкву Києво-Печерської Лаври. Аліпій вірив: Господь здатен написати ікону Своєї Матері одним Власним словом. Такої ж думки дотримувалися галицькі христолюбці XVI-XVIІ століть – Ілля Бродлакович, Іван Руткович, Йов Кондзелевич, чиї 17 авторських "молитов" знайдені та збережені колекціонерами, а ви маєте щастя оглядати їх у збірці. Чому це важливо? Українська ікона періоду раннього бароко має не стільки мистецькі, скільки духовні виміри. Янгол і зараз стоїть поряд із кожним із тих образів.
Переказують, що Аліпій Печерський був свідком дивного дива, описаного в оповіді про Святу Печерську церкву. Одного дня під час виконання робіт іноземними майстрами, котрі саме прикрашали вівтар, у ньому раптово зобразилася – сама собою! – ікона Пресвятої Богородиці. Більше того, нерукотворний образ засяяв яскравіше сонця, а потім голуб вилетів з вуст Матері Божої і після довгого кружляння під склепінням упурхнув до уст ікони Христа Спасителя. Усі присутні в Свято-Успенській церкві попадали на землю, били поклони і довго молилися, щиро-щиро.
На що звертати увагу, розглядаючи саме українські ікони? – на рух і контраст, на напругу і масивність, а вже потім на декоративність. Чи живе національна своєрідність в українській іконі? Безперечно. І це поміркованість: не рабська покірність, а саме смиренність достойника.
Чому загальнонаціональний альбом представляє саме плеяду іконописців із західноукраїнських земель? Із Західної Європи на Лівобережжя за часів Реформації освіта рухалася через Галичину. Перша братська школа у Києві, заснована у 1615 р. за зразком єзуїтських освітніх закладів, за основу прийняла статут (1620), запозичений у Львівської братської школи. Остання у місті Лева виникла на 15 років раніше. Неймовірно, у питанні просвіти Правобережжя та Лівобережжя працювали наче легені, бо виконували одну духовну роботу.
Свобода – грізне слово, вкарбоване на колісниці поневірянь і випробувань. Упорядники альбому – Тарас Лозинський (нехай з Богом спочиває), Львівський Інститут колекціонерства, Андрій Кісь та Ярина Винницька – далі поведуть вас невторованим шляхом. Бо після українського бароко глядача частують або національним наївом на кшталт козака Мамая і Марії Примаченко, або класицизмом, якого насправді в Україні не було (не могло за політичних обставин російського царату бути) – а тим часом, саме українцями створені витончені шедеври справжнього ювеліра у техніці гравюри Григорія Левицького, розкішні портрети кисті його сина, імператорського портретиста Дмитра Левицького, артефакти пензля українського Рафаеля Антона Лосенка (1737-1773), чия творчість вшанована трьома срібними медалями Королівської Академії живопису та скульптури.
Має також Україна пишатися феноменальним художником, сентиментальним до сліз, Володимиром Боровиковським (1757-1825). Третину століття той прожив у Санкт-Петербурзі, гостей частував борщем, а рятувався від глибокої журби, граючи на батьківській бандурі. Через півтора століття батько українського конструктивізму Володимир Татлін (1885-1953) став його мистецькою реінкарнацією. Ціле життя власноруч він різав із липи бандури, сумно на чужині гуляв струнами, співав козацькі думи. Навіть коли у Москві проєктував 400-мертровий пам’ятник III Комуністичному інтернаціоналу, у народі – “вежу Татліна”. Українські сенси нікуди не щезають – із століття у століття вони конвертуються у нові форми. Така круговерть у мистецтві.
У руках ви тримаєте підкреслено авторську збірку, а маєте інший погляд – видайте власну. Поки ви складаєте бюджет та план видання, я запитаю: чому за царату так і не з’явилося національного малярства?
В Російській імперії живопис мав декоративну функцію, бо стосувався або зовнішньо витонченого, або мусив поштиво ввести портретованого до галереї слави. Теоретичну базу підвів у 1789 р. російський академік скульптури Архип Іванов у ґрунтовній книжці “Поняття про досконалого художника”: живописець мусить у всьому старатися, щоб малювати лише вигідні обличчя та гарні моменти.
Першим, хто писав правдиві обличчя та сумні століття, був Тарас, Тарас Григорович Шевченко. Розводитися про кріпацтво я не буду. В національній культурі (не тільки у живописі) Кобзар став першим self-made man українського Ренесансу. Так, жив він у болях, творчо розвивався у печалях, але, як і будь-який національний геній, виявився багатогранним. Шевченко – і тонкий лірик, і дошкульний сатирик, і народний співець, і гостроокий маляр, і трагічний епік, і самобутній драматург, і непересічний рисувальник. Ви не замислювалися, чому поетичний доробок Кобзаря налічує трохи більше 240 творів, а живописна спадщина – близько 1200 робіт: олія, сепія, акварелі, офорти, малюнки? У першому періоді творчості Тарас Шевченко приділяв малярству значно більшу увагу, аніж віршуванню. Це природно, попервах Кобзар більше бачив та обмірковував, аніж висловлював.
До відданого товариша Кобзаря, маляра Івана Сошенка мало хто переймався, чому українське малярство вдома здебільшого тане у наїві, а в метрополії занепадає у парадних портретах та лакованих пейзажах. Національна школа починається з національної освіти – і це розумів “вільний некласний художник” Іван Сошенко, тому почав викохувати малярів, поштучно. Утягнувся, підхопив на плечі важкий хрест, бо ж сам колись навчався у маляра-самоука.
У рік смерті Івана Сошенка, у 1876-му, доля передала мольберт іншому самородку. Здібного Миколу Пимоненка, майбутнього “співця українського села”, запримітив у Лаврській малярні засновник Київської рисувальної школи Микола Мурашко. Той вже переосмислив підхід до національної школи малювання – Мурашко збагнув, що потрібен навчальний заклад і просто у власнім квартирі відкрив такий. Адже поки ми не матимемо своєї художньої академії, шлях українського таланту завжди пролягатиме через Санкт-Петербург, де можна було вступити до Імператорської академії мистецтв.
Досвідченим оком Микола Іванович накинув на 13-річного підлітка Миколу Пимоненка й осторонь не пройшов; перед ним був “не богомаз, а справжній художник”. Сталася чергова, етапна революція (а чи знаєте ви, що те слово у французькій мові – revolution – з’явилося у XIII ст.? А що воно з’явилось у середовищі астрономів та первісно значило, що небесне тіло здійснило повний оберт?). Тож коли у 1901 р. Київська малювальна школа Миколи Мурашка закрилася, її старший викладач Микола Пимоненко на одинадцять наступних років обійняв посаду штатного викладача малювання на факультеті підготовки інженерів шляхів сполучення Київського політехнічного інституту, де викладав до останніх днів.
Візьміть будь-яку епоху та будь-якого національного маляра, уважно вчитайтеся в його розгорнуту біографію. І ви зрозумієте: художником він став, бо в його душу іскру вклав Господь, а малював сподвижник тому, що не міг цього не робити, а не тому що прагнув жирувати. Це стосується й Олександра Мурашка, чию найбільш відому жанрову картину “Карусель” (1906), із двома гарно вбраними україночками, в червні-липні 1909 р. представили на Х Міжнародній виставці в Мюнхені, вшанували Золотою медаллю, а саме полотно в експозиції придбали для Королівської галереї Будапешта.
Це так само стосується і пілігрима сонця та фарб Івана Труша, котрому 22 березня 1941 р. на Личаківському цвинтарі, навіть у труну вклали найнеобхідніше на пленері – улюблений етюдник та розкладний стілець, аби за найменшої можливості вельтмайстер міг повернутися до улюбленої справи. В українському малярстві революції тихі та мінорні. Як народні думи.
ВАРІАНТИ. ЗНАЙТИ УЛЮБЛЕНИЙ СТЕЛАЖ
Українці та англійці – найбільші індивідуалісти на Землі, загальну думку вони сприймають, але чхати хотіли. Тут нічого не вдієш, такими нас Батько зліпив.
Можливо, хтось із читачів почне ремствувати: а чого це у вас Тарас Шевченко представлений лише двома картинами, тоді як Іван Труш – 23 творами?!? По-перше, доробок автора у цім виданні визначала, схоже, злагідність музейників та якість знайденого слайду. А по-друге... Це як історія з вищою освітою, яку нам, студентам, колись уповів професор Віктор Коптілов:
- Вища освіта нагадує оглядову екскурсію у Центральну наукову бібліотеку. Гід водить вас залами і розповідає: – “Ось тут Гомер і Софокл стоять. А в цій залі – Данте, Петрарка. Далі – Бальзак, Гюго. Ось, бачите, цілий стелаж Івана Франка, а поряд – твори Лесі Українки. Коли закінчиться екскурсія і вам видадуть диплом про вищу освіту, ви можете прийти до нас, записатися в Центральну наукову бібліотеку і на власний смак вибрати авторів та взяти почитати книжки”.
Так ось. Цей альбом – “Українське мистецтво XIV-XXI століть з музейних та приватних збірок” – вважайте, ваш диплом. Якщо хтось із малярів запав у душу, мерщій до бібліотеки, аби детальніше познайомитися та скласти власну думку.
***
Час усе зносить у минуле – попереду зоріє, хіба що, надія. Під цим кутом зору в руках ви тримаєте візуалізовану відповідь на запитання:
- Ким ми є? І – ким намагаємося стати?
Прошу: гортайте без поспіху, смакуйте ковток за ковтком, зображення за зображенням. І щодня вам відкриватимуться нові й нові сенси. Сам перевірив, цю книжку можна використовувати для гадання, як українську “Книгу змін” (易經; І-цзин). Зранку, міркуючи про день прийдешній, під філіжанку кави мовчки запитуєте: “Яким буде сьогодні?” - і навмання розкриваєте альбом.
Будьте візіонером – рухайтеся до бажаного.
Автор: Олександр Рудяченко