До останніх днів патріарх світового поп-арту, культова постать в історії сучасного мистецтва залишався творчо багатоликим: художник, ілюстратор, дизайнер, скульптор, письменник, продюсер, кінорежисер, видавець, колекціонер. По собі творчий спадок він залишив величезний. Як підрахували дослідники, Енді Уорхол створив 10 тисяч робіт у різних видах мистецтв. Найдорожчою авторською роботою поки що тривалий час вважалася шовкографія на полотні “Вісім Елвісів” (“Eight Elvises”; 1963; 200 см х 370 см), яку восени 2008 р. за $108 млн. придбав приватний колекціонер. Тепер більша частина спадщини - понад 500 тисяч предметів - зберігається в музеї митця (https://www.warhol.org/art) у рідному місті Піттсбурзі, Пенсильванія: будете - неодмінно завітайте на Сандаскі-стріт, 117 (Sandusky Street).
автор Олександр Рудяченко
Тут усе дихає легендами, часто – апокрифічними. І досі побутує, наприклад, така. Під час жахливої повені, що в 1936 р. акурат у День Святого Патріка 17 березня накрила місто, троє братів Воргол – 14, 11 та 8 років – побігли полупати очима, як у Північному Піттсбурзі під воду пішла кондитерська фабрика “Clark Candy Company”. Перед хлопчаками розгорталася фантасмагорія – хвилями хаотично пливли ящики з їхніми улюбленими цукерками. Катастрофи катастрофами, але час обідати, мати зачекалась удома і могла дати лозини.
Коли трійко перетинало міст на 7-й вулиці, найменший – Енді, завередував, почав жалітися, мовляв, рухатися несила, ноги болять. І найстарший, Павло, тоді пообіцяв: неодмінно вони відпочинуть, коли перейдуть на інший бік – і справді брати-русини сіли відпочити на сходах офісу компанії “Frick & Lindsay” за адресою Сандаскі-стріт, 117. А у 1994 р. саме ця будівля стала Музеєм Енді Воргола. А міст? Той отримав назву Міст Енді Воргола.
Ще одна ремарка: від самого відкриття Музею Енді Воргола у Піттсбурзі велика сім’я знаменитого митця часто організовувала тематичні програми, особливо карпато-русинських днів, присвячених етнічному спадку родини. Ким наш земляк, Андрій Варгола був, ким він став у Сполучених Штатах і ким залишився, - читаймо.
Мері Прекста, Уля Вархола, Ян Вархола, Андрій Вархола, Павло Вархола з Полом молодшим та дружиною Євою, 1946-1947 рр..
Американський митець лемківського (українського) походження Енді Воргол (Andy Warhol) народився 6 серпня 1928 р. у двокімнатній квартирці на Орр-стріт, 73, у сталеливарному Піттсбурзі, Пенсильванія та отримав ім’я Андрій Варгола (Andrew Warhola). Красиво звучить “двокімнатна квартирка”, чи не так? Насправді то була халупа, підбита вітром та обтягнута дігтярним папером (толем). На світ хлопчик з’явився у родині карпатських русинів, робітників-емігрантів другого покоління, котрі виїхали із села Микови (Miková), що тоді належало Австро-Угорщині (тепер – Стропковська округа Пряшівського краю, сучасна північно-східна Словаччина) до США.
У пошуках роботи та тікаючи від мобілізації до цісарського війська, у 1912 р. першим за океан вирушив батько Ондрей Варгола (1886-1942), вдома залишивши наречену. У Пенсильванії він працював шахтарем на вугільній шахті. Лише у 1921-му, по смерті батьків – бабусі Устини та дідуся Андрія, його дружина – Юлія “Уля” Варгола (у дівоцтві - Julia Zavacká, 1892-1972) попливла до чоловіка в США. Коли злидні відступили, у 1930 р. замешкали вони у Піттсбурзі за рогом від Орр-стріт, 73. Тепер туалет у них був у хаті, а не на вулиці, як раніше. Утім, орендна платня за чотирикімнатні апартаменти із видом на смердючий промисловий пейзаж із доменними печами компанії “Jones & Laughlin Steel Company” складала $18. Тому дві спальні на другому поверсі батьки здавали в оренду, а самі спали в... їдальні.
Окрім Енді, який був наймолодшим, у родині росло двоє старших синів – Павло (Paul; 1922-2014), та Ян (Джон; 1925-1997). Первісток, донечка Устина, померла немовлям у 1913 р., одразу після від'їзду батька за океан.
Чоловіком Ондрей Варгола був кремезним. У країні рівних можливостей він дав собі раду – знайшов роботу у будівельній компанії “John Eichleay Company”, що переносила будинки із фундаментом з одного місця на інше. Не мало значення – двоповерхівки то чи десятиповерхівки. На багато тижнів робота змушувала карпатського русина вирушати до Коннектикуту, Індіани чи Західної Вірджинії. Працював дєдьо важко, а гроші заощаджував. Це дозволило у 1934 р. родині українських емігрантів за $3200 придбати будинок на Доусон-стріт, 3252 і переїхати з нетрів у більш безпечний район – Південний Окленд.
Як справжній ґазда, житло Ондрей Варгола обрав так, аби поряд знаходилися школа та храм потрібного віросповідання – Українська греко-католицька церква Св.Іоанна Золотоуста, що стояла за якихось три км від помешкання. Для карпатського русина – то не відстань: одну полонину перейти.
Варголи жили як набожні лемки. Навіть в останні десятиліття батько поп-арту щодня на Манхеттені у Нью-Йорку відвідував римо-католицьку церкву Св.Вінсента Феррера на Лексінгтон авеню. У документальній стрічці “Життя та смерть Енді Воргола” отець Деміан Маккарті вказує на лавку в задній частині церкви, де Воргол сидів, “дуже сумирно”. У формуванні особистості митця будинок на Доусон-стріт, 3252, мав сакральне значення. Повертаючись зі школи, молодший син завжди пропонував матері: "Мамо, ходімте помолимося".
Говорив він лемківською мовою, якої Енді навчила мати Уля. До самої смерті Енді розмовляв з ненькою виключно русинською мовою. У 1960 р. будинок на Доусон-стріт, на жаль, продали. Утім, у власність сім'ї батьківська хата повернулась у 2005-му, коли її викупили родичі старшого брата – Пола Уорхола, власника птахоферми. Той статки нажив не як фермер, а використовуючи техніку Енді для друку світлин.
Із зазначених вище дат ви, думаю, зауважили: коли найменший син Енді народився, матері виповнилося 36 років. Про рівень освіти – окрема мова: вона свідомо говорила “по-нашому” (рo nasemu). За півстоліття прожитих у США англійської мови Уля Варгола не вивчила, а вперто носила довгу селянську сукну, лемківські фартух і хустку та допотопні окуляри в дротяній оправі. Як і в Карпатській Україні, жінка вишивала картини, співала у церковному хорі, цілу літургію старослов’янською знала напам’ять, а до Великодня розписувала писанки. Коли сім’я придбала будинок, пані Уля перейшла у наймані робітниці та працювала неповний робочий день – виконувала хатню роботу, шила фіранки та простирадла, мила заможнім людям вікна. За $1 на день. Дитинство у генія поп-арту матеріально було скромним.
Часом Уля Варгола вторговувала квітами, які сама майструвала з…консервних бляшанок та гофрованого паперу: 25 центів за штуку. На отримані кошти вона купувала чоловіку й синам банку консервованого супу “Кемпбелла” (Campbell’s Soup), який подавала на обід. Як колись зізнався сам Енді Уорхол: У дитинстві той суп був рідкісною можливістю виявити свій смак. Кожен із нас, братів, по черзі обирав, яким видом “Кемпбелла” нам обідати. Зазвичай я віддавав перевагу томатному.
Середній брат, Джон Варгола пригадував: І досі я пам’ятаю матусю Улю часів нашого дитинства. Ні радіоприймача, ні телевізора, щоб малеча в хаті замовкла, батьки не мали. А що робити взимку, уявляєте? На рівному місці ненька вигадувала забави. Вона могла гукнути нас на кухню і запропонувати: “Сьогодні хто найкраще намалює корову, той дістане приз!” Ми падали на долівку та, висолопивши язики, малювали. Бо знали – за нікель (5 центів. - О.Р.) мати Уля купила шоколадний батончик “Hershey”, – ну, дуже велику плитку, знаєте такі. Так ось: нас із Павлом завжди Енді перемагав.
Наймолодшого Андрія мати обожнювала (сама вона походила з родини, де виросло 15 душ дітей), і все життя плекала. Вважається, що саме вона була найвпливовішою людиною у житті Енді Воргола, що саме вона дала поштовх розвитку його талантів. Маючи природній хист, Уля Варгола розважала сина, малюючи котиків та інших звірят. Інколи вони креативили на пару: котів чи портрети одне одного. Арт-критики зауважили, що у тих малюнках бринів хист Енді. Це правда, згодом коти родом із дитинства раз-у-раз вимальовувалися в авторських книжках та численних картинах. У співавторстві із матір’ю син створив та видав два справжні арт-буки, де форма і зміст підпорядковані задуму: “25 котів на ім’я Сем та одна блакитна кицька” і “Святі коти”.
Ніякої ексцентрики в тому не було: родина Вархол мала славу запеклих котолюбів, а всіх котів і кицьок, які жили у них, господарі називали Сем. Щоправда, один прикол мав місце – Енді залишався у своєму репертуарі. До кожного примірника книги “25 котів на ім’я Сем та одна блакитна кицька”, виданій накладом 190 пронумерованих копій та вручну автором розфарбованих, індивідуально додавався маленький пухнастий бонус - мала ж якось кмітлива лемківська сім’я кошенят прилаштовувати.
Почерк мама Уля мали каліграфічний. Усі роботи підписувала саме вона, часто із граматичними помилками: наприклад, name замість named. На такі милі факти син-інтелектуал очі заплющував. Це було так по-дитячому. Подібні акварельні арт-буки, зроблені вручну, у ті роки дарувалися на Різдво. У Нью-Йорку побутувала мода навіть замовляти невеликі наклади саме для таких цілей.
У шість років Андрійка відвели до початкової школи Голмса, що знаходилася поряд. Уроки він любив, а вчився гарно. Та існувала проблема – змалку наймолодший із синів карпатських русинів ріс хворобливою дитиною, до якої все чіплялося. У два роки, через набряки, щодня мати промивала сину очі борною кислотою; у п’ять – через необережність просто на автобусній зупинці він зламав правицю, оскільки на лікарню грошей не було, а зажила вона кривою, її довелося ламати знову; у шість – Енді захворів на скарлатину, а в сім – видаляли мигдалики.
У восьмирічному віці третьокласник Андрій Варгола захворів на ревматичну гарячку та пережив перший неврологічний напад, який у народі називають танцем Святого Віта (бо супроводжується він довільними рухами). Подібні напади повторювалися два роки поспіль. Із цим діагнозом він тричі потрапляв до Montefiore Hospital. До всього ж, мав хлопчина проблеми з пігментацією. Саме це викликало зміну кольору шкіри! Саме звідси виникли образливі прізвиська “Пляма” (“Spot”) та “Енді Червоний-шнобель” (“Andy Тhe Red-nosed”).
Він хотів жити як нормальна людина і ціле життя опирався обставинам непереборної сили. Саме реакція на фізичні вади вплинула на формування власного стилю Воргола. Ось звідки взялися його химерні погляди на одяг, перуки, косметика та пластична хірургія, що втілила дитяче бажання змінити форму занадто великого носа. Із роками до букету хвороб додалися передчасне облисіння, помітні шрами від вогнепальних поранень, отриманих у 1968 р. Ось чому все життя митець демонстрував підвищений інтерес до косметичних процедур. Це проривалось і у його творчість – так у картинах замиготіти операція на носі, перуки та знеболюючі засоби від мозолів. До 1980-х рр. Енді Воргол дотримувався щоденного режиму фізичних вправ, вживав вітамінні добавки для покращення волосся та шкіри.
Коли різні хвороби не дозволяли відвідувати уроки, Енді читав комікси і голлівудські журнали, слухав радіо, грався із саморобними паперовими ляльками улюблених кіноакторів, вирізаними з періодики. Приблизно у 12 років підліток із синдромом "гидкого каченяти" захопився колекціонуванням світлин американських зірок. Із чого захоплення почалося? Кілька років молодший із братів пролежав у ліжку, і старший Павло (Пол Вархола) часто носив братові свіжі журнали, зокрема, часописи про кінозірок. Потім Едді почав просити купувати і приносити світлини улюбленців. Одного разу Пол написав американській актрисі-дитині Ширлі Темпл (Shirley Temple; 1928-2014), і перша юна кінозірка США - о, диво! - відповіла та надіслала Енді фотку розміром 8 см х 10 см. Та ще й із автографом: “Ендрю Ворголу від Ширлі Темпл”.
За часів Великої Депресії, коли кожен третій у США став безробітним, сім’я карпатських русинів на предмети розкошів коштів не тринькала, але мати, назбиравши власних $10, купила восьмирічному сину кінопроектор. У дітей Вархол ніколи не було іграшок: зрідка батьки їх балували поїстивим – фруктами чи горіхами. Цікаво, що матусин подарунок, подібно до кіноплівки, розкрутив комерційний хист батька поп-арту. На власні кишенькові кошти Андрій придбав першу стрічку, це був мультик про Міккі Мауса. Гостям він показував анімацію на стіні – знову і знову. Коли якийсь із родичів давав четвертак (25 центів), малий кидав у сховану банку, а потім купував наступну плівку. Відтак йому невдовзі закортіло попрацювати з камерою. Коли виповнилося дев’ять років, Андрій отримав фотоапарат “Kodak Brownie”… Відтоді хлопчак фотографував все, що бачив.
Відверто кажучи, юний геній ріс дивакуватою дитиною, із власними захопленнями та особистим внутрішнім світом. Могло трапитися, коли вони разом із братами ганяли у бейсбол, малий біг за м’ячем, та на поле не повертався. Бо просто... зникав. За півгодини його знаходили, перед власним будинком – Андрій сидів і, наче нічого не сталося, малював картину. Як пригадував середній брат Ян “Джон” Вархола: "Одного разу мати послала нас копати. У нашому прибудинковому садку, за лемківською традицією, росли квіти і картопля. Я доглядав картоплю, тоді як Енді тільки квіти плекав. У той час у школі тривав конкурс на призи – щось на кшталт “Зроблене власноруч”. Андрій приніс букет, я – овочі! І, уявляєте, ми обидва розділили перший приз. 25 центів. Тоді за 10 центів ми купити квиток у кіно, придбати наїдки-напої та насолоджуватися картиною".
Їх навіть збиралися сфотографувати для місцевої газети, але білі корінні американці зробили усе, аби того не сталося. Чому? Подібних іммігрантів тут зневажливо називали “кляті ганкі” (damn Hunkies) – зневажливе тавро робочого люду зі Східної та Центральної Європи: русинів (українців), поляків, угорців, румунів, молдаван, словаків. Дядечко Сем не завжди виявлявся гостинним вуйком. Під цим кутом зору історія успіху Енді Уорхола, як вважає британський куратор виставок Грегор Мюр (Gregor Muir), є “частиною великої історії іммігрантів у США”.
Доросле життя почалося, коли Андрію минуло 13 років. Батько Ондрей працював монтажником на будівництві в Західній Вірджинії, але захворів на печінкову хворобу (за іншою версією – у нього були сухоти), викликану якістю питної води. За шість тижнів дєдьо помер 15 травня 1942 р.; за іншою версією – загинув в аварії. Коли покійного внесли у будинок, Андрій так налякався, що сховався під ліжком.
Майже ніхто з дослідників про це не згадує, але за життя батько також любив молодшого сина, хоча й робив це непомітно. Із вересня 1942 р. по червень 1944 р., коли Андрій навчався у старших класах і демонстрував відмінні результати, в той час, як його старші брати не горіли наукою і зі шкільної лави пішли працювати (один пхав вагонетку з вугіллям, інший розвозив лід по ресторанах), то зважаючи на таланти Андрія, Ондрей Вархола зібрав цент до цента $1500 – для Енді, на університет… Іншого життя за океаном для власних дітей бажали карпатські русини.
Особливо важким для Андрія виявився випускний, 12-й клас. У матусі діагностували рак товстої кишки. Її оперували щомісяця, використовуючи експериментальну методу – колостомію: хірургічна маніпуляція, внаслідок якої кишковий фрагмент виводиться назовні через прокол у черевній стінці. Прогнози були, у кращому випадку, 50/50.
По закінченню школи Енді вирішив здобувати вищу освіту і замислився, чи варто йому вступати до Пітта (читай: Піттсбурзького університету), вчитися на інженера, чи краще вступити до менш пафосного Технологічного інституту Карнегі, а там, на факультеті живопису та дизайну, можна здобути художню освіту. Поясню: найбільшою юнацькою мрією Енді Воргола була – стати… вчителем малювання.
Батько поп-арту вибрав другий варіант. Що схилило остаточно? Починаючи з п’ятого класу, щосуботи Андрій відвідував “Безкоштовні уроки мистецтва Тaма О’Шaнтера”, які в Інституті Карнегі вів знаний у місті Джозеф Фітцпатрік. Тим часом, матура (сертифікат) про середню школу свідчить про посередні успіхи: у випускних класах з-поміж 278 вихованців Андрій посів №51, а найвищу оцінку мав із... англійської.
Отже, у 1945-1949 рр. русин відвідував Технологічний інститут Карнегі (нині Університет Карнегі-Меллона), навчаючись на факультеті живопису та дизайну серед шістдесяти інших однокурсників, переважна більшість із яких, з огляду на Другу Світову, були дівчатами. У вузі не існувало різниці між образотворчим і комерційним мистецтвом – і те, і те професори називали “гарним дизайном”, бо мали виховати вмілих арт-директорів. Тим часом, тривала болісна трансформація "гидкого каченяти". У середній школі русин був єдиним учнем, який носив білу сорочку та краватку; в Carnegie Tech Андрій швидко прийняв образ студента мистецького факультету: поношене спортивне пальто з темно-коричневого вельвету, темно-синій светр від горло та забризкані фарбами джинси. У ті часи у молодої богеми набули популярності брунатно-білі черевики, але Андрій мав унікальне взуття: фабрично білі вставки він пофарбував у чорний колір.
Довготелесого юнака важко було не помітити – при зрості 180 см вагу студент мав 62 кг. Замкнений, м’який, тихий, наївний інтроверт, він прагнув соціалізації. Тому на арт-факультеті приєднався до Клубу сучасного танцю, де виявився єдиним юнаком, регулярно відвідував симфонічні концерти, зацікавився балетом, став учасником Товариства витончених мистецтв, а згодом обійняв посаду більд-редактора студентського щомісячника “Cano”. Що його вирізняло з-поміж інших іммігрантів? Русин мав зовнішність білої людини й самобутній квір-стиль. Та шансу досягнути успіху в житті він, до речі, не мав... Згідно з підрахунками американського соціолога Річарда Сеннетта, в США у середини ХХ ст менше 1% дітей “із пролетарських родин” стали “самозайнятими професіоналами”, тоді як відсоток художників із їхнього числа взагалі наближався до нуля.
У 1949 р. випускник отримав ступінь бакалавра з арт-дизайну і більш-менш розумів, куди рухатися: Андрію минув 21 рік. Його старший брат Павло Варгола пригадував: Здобувши диплом про вищу освіту, належало щось робити. На сімейній раді мати висловила сумнів: “Андрійцу, я не певна, що тобі варто їхати у Нью-Йорк. Ти занадто молодий для Великого Яблука”. А він відповів: “Мамо, майбутнє – це Нью-Йорк”.
Не страхаючись ні танців Святого Віта, ні образ та знущань щодо пігментованої шкіри (майже альбінос!), ні поганої англійської, якою “кляті ганкі” спілкувалися вдома, у червні 1949 р. худющий Андрій Варгола вирушив до Нью-Йорка, де розпочав кар'єру комерційного художника. Саме тоді син карпатського русина американізував прізвище, відкинувши останню літеру “а” та прийнявши ім’я Енді Воргол (Andy Warhol).
Побутує думка, мовляв, у такий спосіб митець прагнув приховати іммігрантську генеалогію взагалі та етнічне походження зокрема. Дурниці – насправді, коли надійшов колосальний рахунок за телефонні розмови з Піттсбургом, аби не платити, Андрій став іншою людиною. Майстер потім повчав: Якщо жадаєте заробити купу грошей, всі засоби гарні, всі способи законні – інтелектуальна крадіжка, плагіат. Кумедно, що більшість вважає, ніби зароблені ними кошти послужать на благо людства або принесуть користь нащадкам. Любі голуби, а де особисто ваші цілі у житті?
Аби тринькати менше, помешкання у Нью-Йорку Енді Воргол винаймав із колишнім одногрупником Філіпом Перлштайном. Восени довелося переїхати у районі Челсі, потім була Мангеттен-авеню, 103 із місячною платнею $125. На всіх. Електрики не було – користувалися свічками, що не сприяло праці ілюстратора. До першого кола близьких друзів у Великому Яблуку ввійшли його університетська подруга Лейла Синджелес і танцівниця Франсіска Боас. Ідеальна виникла компанія! Просто “ABBA”. Насправді в тісних апартаментам мешкало шестеро митців.
Батько концепції музичної серіальності, композитор Джон Кейдж
За спогадами художника-графіка Імілди Таттл, на початку 1950-х рр. Енді розвивав у собі “агресивну сором’язливість”. Одного дня вони зайшли до книгарні “Doubleday” на П’ятій авеню, 673: Енді мовчки стояв і переглядав кожен вініловий альбом, шукаючи обкладинки платівок, які йому сподобаються, і ретельно нотував назви компаній, які їх видали. Удома зателефонував до вибраних фірм і запропонував: "Мене звуть Енді Воргол, саме для вас я хотів би зробити обкладинку для платівки".
Звісно, його ім’я тоді нічого нікому не говорило. Але з 15 компаній, куди дизайнер дзвонив, шість запропонували особисті зустрічі. У підсумку молодий художник отримав чотири чи п’ять замовлень”. Тепер хрестоматійною стала історія, як улітку 1951-го на подальші тринадцять років батько світового поп-арту отримав контракт із жіночим щомісячником про моду і стиль “Harper’s Bazaar”. У спогадах письменник і сценарист Боб Колачелло згадує: Енді любив розповідати історії про “мій тарганячий період”. Його улюблена байка повторювалася в кожній книжці чи інтерв’ю. Енді було несила забути той день, коли нарешті йому призначила зустріч головна редакторка “Harper’s Bazaar” Кармел Сноу. І ось як тільки 65-річна гранд-дама американського гламуру відкрила портфоліо, звідти вибіг жвавий тарган і задріботів по її стерильному столу. Кармел настільки зніяковіла, що зробила молодому дизайнеру перше замовлення.
Товари широкого вжитку, зуживані фотографії в таблоїдах, голлівудські обличчя перетворилися для русина на неоіконографію. Геній Енді Воргола виявився у тому, що бажання свого класу він, як Великий Гудвін, відчув, посилив, адаптував під вимогу часу і повернув споживачеві. Ні, художник не прагнув елітарного мистецтва, він встановлював комунізм в окремо взятому дизайні, із надлишком давав те, чого глядач жадав мати. Енді наче став голосом робочого класу, вдаючи, що це і є голос Америки. Він приховував власну естетичну мету. Ніби конгресмени, які вирушають на зустріч із виборцями і, щоб приховати свою владу, демократично вбираються у заношені джинси. “Думай як багатій –виглядай як бідняк” (Think rich. Look poor).
На ринок виходять виключно з унікальною торговою пропозицією (УТП). Бо на Великому Базарі і без тебе все є. Чим початківець може принадити постійного покупця Далі та Пікассо, не кажучи вже про Рембрандта та Вермеєра? Саме графічний дизайн у сучасних маркетингових комунікаціях підштовхнув сина карпатських русинів шукати індустріальний метод, користуючись яким легко вдовольняти різноманітні витребеньки грошовитих замовників.
Мало минути 70 років трансформації суспільства рівних можливостей, аби він став для янкі іконою в американських рушниках. Зокрема, у 2019 р. в рекламі “Burger King”, що транслювалася у перерві фіналу “Super Bowl”, українець Андрій Варгола їв гамбургер із хештегом #EatlikeAndy (“Їж як Андрій”). Улюбленець американської моди Том Форд воскресив Енді Воргола в авторській колекції чоловічого одягу весна/літо 2016 р., одягнувши моделі у масивні водолазки та круглу оправу “Moscot”, а Дріс ван Нотен надрукував полароїдні портрети батька поп-арту на піджаках, футболках і куртках.
Тож чи був Енді Воргол Андрієм Варголою? Одна з однокурсниць Андрія Уорхола Бетті Аше Дуглас зазначила: Енді носив свою селянську спадщину як знак пошани.
Автор: Олександр Рудяченко