Бувають люди-оркестри, а це – людина-міністерство культури.
Маляр, іконописець, колекціонер, куратор мистецьких видань,
співзасновник Львівського Інституту колекціонерства і його "вічний рушій".
.
Пасіонарний, пристрасний, іноді гострий і безкомпромісний. Але навіть у цій гостроті ви відчуваєте лише жар – жар любові до своєї землі, до її людей і культури, яку вони творять.
У творчому доробку пана Тараса – понад 40 мистецьких видань, феноменальна колекція традиційного мистецтва України, збірка професійного малярства, безліч виставок, концертів, акцій.
Процес накопичення приватних колекцій вартує окремої книги і окремої екранізації. Пригоди львів'ян у горах Карпатах чи селах Дністровського каньйону не менш захопливі за пригоди Індіани Джонса. І саме дякуючи таким фанатично закоханим у народне мистецтво людям ми маємо тепер можливість милуватись борщівськими сорочками, пістинськими мисками, покутськими свічниками – бо як колись Шептицький, а згодом Возницький, що рятували Кондзелевича чи Пінзеля зі смітників, так і вони змінили оптику цілого покоління і навчили нас бачити у нехитрих виробах народних майстрів чи простих селянок шедеври світового рівня.
І найважливіше щодо нашого проєкту – саме пану Тарасу Лозинському ми завдячуємо появі Ковчегу "Україна".
Відкривайте мене (сміється). Так і запишіть: художник — то від слова “худо”, тому я не художник – я є маляр!
Завжди хотів вчитися на маляра. А моя родина не мала 5 тисяч рублів – щоб тоді, “за москалів” (період радянської окупації), поступити у вищий заклад, треба було дати 5 тисяч рублів хабаря. А мій тато був перукарем, мама займалась вихованням дітей. Ніякого стосунку до малярства вони не мали взагалі. Шансів поступити не було жодних.
Мої батьки хтіли аби їхня дитина була головним інженером заводу, а не якимось там маляром чи графіком. Отака у них була ідея-фікс. І я правдами-неправдами вступив до поліграфічного інституту на інженера-механіка поліграфічних машин. Та не покидав мрії стати маляром – ходив на приватні уроки до Патика (Володимир Патик — український живописець, пейзажист, майстер натюрморту, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка). Навіть просив його допомогти мені вступити до прикладного (Львівська національна академія мистецтв, яка готує фахівців з образотворчого, декоративно-прикладного, монументального та сакрального мистецтва). Готовий був кидати науку в поліграфічному. А він мені каже: “Чи маєте ви шанс без знайомств і без грошей вступити? Дуже сумніваюсь. Ви і там не поступите, і тут кинете.”
Так я залишився в поліграфічному. А після інституту мене забрали до армії. В Поліграфічному не було військової кафедри, тому я не отримав офіцерського звання і пішов рядовим. Але…стався випадок. Знаєте, ото донька Гната Хоткевича, коли її запитали, чи вона вірить у випадок, сказала що – "Ні, випадку в житті нема. А коли Господь Бог хоче допомогти людині, не залишаючи свого підпису – бажає залишитись анонімом, то посилає їй випадок". Так ось пішов я у військкомат. Беруть вони мої документи, не заглядаючи у них, лише питають: “Хто ви є?” – кажу, що закінчив поліграфічний. “А спеціальность какая?” – художник.
Привезли мене в полк, відкриваю свій квиток, а там написано – “Львівський поліграфічний інститут. Спеціальність — художник”. Я замовк. Мені більш нічого не треба було. Моя мрія здійснилась. Згодом всі й забули, що закінчував я механічний факультет. А пам'ятали, що Лозинський – маляр. Таки наука у Патика двічі на тиждень впродовж чотирьох років не пройшла намарно.
Тарас Лозинський і його колекція гуцульських мисок. Фото Роман Шишак
Патик був фантастичним майстром, а його жінка – фантастичним менеджером. Усі картини, казала вона, малюються для музею. Купити їх було практично неможливо. Знайомий ви його чи не знайомий – відповідь була одна. А я страшно хотів мати в хаті картину Патика. Але ж не купити?! То всякими правдами-неправдами я потрапив до його майстерні, і майстер навіть погодився продати картину. А я якраз мав одружуватись. Приходжу до нього з майбутньою дружиною (пані Роксоляна Лозинська, викладач Львівського медичного університету), вибираємо картину, питаю – “Скільки?”. Мав при собі 300 рублів своїх, і ще бабця дала нам на весілля 500. Я тоді був студентом – бідний, як церковна миша. Але бавився в моду – шкіряний плащ, золотий перстень – хотів справити враження. Патик питає: “А де ви працюєте?”. Кажу — студент. “Нуууу… тоді 300 рублів буде, як для студента”. Приніс я щасливий ту картину до хати – і тут почалось. Ціла сварка, батьки шоковані – такої картини ще не бачили! На картині була намальована хата з виходком (на галицькому діалекті – туалет). Навіть вимагали повернути картину художнику (сміється). Ситуацію врятувала бабця, яка нічого не тямила в мистецтві, але сказала: “А де ви в селі бачили хату без виходку? Хіба в дзяда (діал. – жебрака). Значить, то був добрий господар”. Потім Патик прийшов до нас на весілля (був в шкіряному американському піджачку, як зараз пам’ятаю) і подарував нам ще одну картину.
Так я прорвався до Патика. А далі…був такий львівський доктор – пан Середа. Особистий лікар Сельського (Роман Сельський – видатний український маляр, засновник Львівської живописної школи). То він так казав: є діти Сельського (його прямі учні), а є внуки Сельського (учні учнів). Мене він записав до внуків. І якось каже Сельському: “Можете зайти до вашого “онука”, він теж малює”. І прийшов до мене Сельський!!! У нас тоді висіло чотири картини на стіні. Сів Сельський і каже: “Як буде купець, ви ось ці картини продайте, а оці можете залишити”. Але чому? Для мене ті картини були одинаково високого рівня. “З часом ви мене зрозумієте, чому”. І він таки мав рацію. Сельський був нашим дороговказом – він вчив нас, що є добре в малярстві, а що ні.
Я тоді Патика мав за генія малярства. А Сельського вважав ніяким не художником, а педагогом. І так чомусь всі вважали. А те, що Сельський був майстром більшим за Патика, про це ніхто й не замислювався. Коли вийшов великий альбом Сельського, приніс я його показати Патикові. Спостерігав, як той уважно розглядає репродукції, дивиться з доброю заздрістю, а потім каже: “Так, він мене переміг”. Сельський переміг Патика!
Серед великих митців також є оліймпійські чемпіони, також є свої перше, друге і третє місце. Треба вміти шанувати наших геніїв і тішитися, що вони у нас є. Мені от не дав Бог такого таланту. Я не вмію так співати, як Компаніченко (Тарас Компаніченко – кобзар, дослідник старовинної української музики, засновник музичного ансамблю “Хорея Козацька”). Але це не означає, що я собі не можу щось мугикати під ніс. Тому я нічого не думаю про себе, як про маляра. Не буду хвалити навіть свого сина (Остап Лозинський – відомий український іконописець, художник, куратор). За мене скажуть інші після мене.
У кожного, навіть великого, митця є речі на п’ять, на чотири й на три (за п’ятибальною системою оцінювання) – десь не було настрою, щось не закінчив. А є такі роботи, що сам постаю перед ними, як перед Богом. Відкрию вам одну таємницю – у мене є власні роботи, які я ні на що не проміняю. Правда, ніхто мені нічого і не пропонує (сміється).
Талант – це коли тобі Бог дав шанс з окремих кавалків зліпити ціле, створити новий світ. А ще є талант помітити геніальне, навіть якщо воно десь на смітнику. Сила Всевишнього направляє людей у правильне місце у правильний час. Взяти, до прикладу, Шептицького. Чого людина досягла впродовж одного життя – це просто в голові не вкладається. Ми зараз захоплюємось давніми іконами – Кондзелевич, Руткович (геніальні українські іконописці XVII-XVIII ст. з Галичини) – а він то все витягнув просто з небуття. До нього ніхто увагу не звертав на ці ікони, сміялися з нього. А Грушевський пише у першому томі своєї “Історії України-Руси” – що мозаїки київські не мають мистецької цінності, а лише історичну. Бо автори, бачте, не знали анатомії!! Отаке розуміння мистецтва було тоді!
З гуцульської кахлі. У майстерні Патика побачив кахлі, побачив ікону на склі, і вирішив, що хочу і собі таке – бо ж Патик для мене був великим авторитетом. У мене були гарні вчителі. Тоді у 1981 році ми з Роксоляною мріяли про миску з вершником. Поїхали до Косова, з Косова до Кутів на базар. На базарі нічого так і не знайшли. Тоді нам порадили їхати в Микитинці – "там жиє жінка, яка має то, шо ви шукаєте". Автобус не прийшов, тож ми з Пістиня до тих Микитинців відправились пішки. Знайшли таки ту жінку – і виносить вона цілий мисник мисок. Продала нам тільки шість. Серед них була і миска з вершником. А решта, каже, лишаю на “простибіг”. Простибіг – то така давня традиція: коли гуцул чи гуцулка вмирає, то довкола труни ставлять миски і кожен після похорону бере собі миску за молитву і прощення гріхів померлого.
Запросив якось Лемика (Ярослав Лемик – відомий громадський діяч, колекціонер) подивитись на мої миски. А він глянув і каже: “Та хіба то миски? Ви мисок не бачили. Приходьте до мене – я вам покажу миски. Ваші – то все ХХ століття” (миски початку ХХ століття не вважались тоді за високу кераміку). Приходимо до нього – а там бомба! Самі дев’ятнадцятки стоять (“дев’ятнадцятка” – на арго колекціонерів означає артефакт ХІХ ст.) з розливами (характерні для гуцульської кераміки патьоки). І тоді ми вирішили – отаку ще миску, як в Лемика, треба дістати. І от вже з Юркевичем (Юрій Юркевич – колекціонер, упорядник видань) приїхали до Мишина (село на Гуцульщині) і пішли від хати до хати. Але ж місцевої “термінології” не знаємо. Кажемо: “Мисок керамічних хочемо, з кераміки”. А нас ніхто не розуміє. Баби дивляться на нас, як на дурників. Вже п’ята хата і ніц – та нарешті одна жінка здогадується: “Вони, певно, черепові хотєт?”. Брали все, що нам виносили – облізлі, биті, будь-які – такі жадні були тих мисок. Зайшли до одної хати. А жінка каже – там на поді (на горищі – гуцульською) є ще якісь миски. Полізла, зняла свічник гарний і миску – одну з найкращих в моїй колеції, найдавнішу з пістинських мисок. Забрали все. І якось так відразу склалось – я почав збирати кераміку, а Юркевич – трійці (гуцульскі різьблені свічники).
А перша наша кахля Бахматюка (геніальний гуцульський народний майстер Олекса Бахматюк; 1880 року отримав золоту медаль на Коломийській промисловій виставці; там його помітив Австро-Угорський імператор Франц Йосиф і замовив піч, яка невдовзі відправилась до Відня і досі зберігається в імператорському замку) з’явилась так: виміняли ми її у Лемика на книжку – перше видання “Мотрі” Богдана Лепкого. Поставили на шафку і давай рахувати – дев’ятнадцять штук треба, щоб заповнити цілу полицю. Гадали, що до кінця життя не зберемо. Але якось воно пішло-поїхало. Систематично, без відпусток, без перепочинку їздили по селах. Скільки разів я обіцяв Роксоляні, що то вже все. Але дзвонять, кажуть, є там гарні миски для вас – з’явилися господарі хати, треба їхати завтра – і я знову їду.
В одній хаті нам сказали, що мають гарні образи на шклі, але поставили їх в стодолі, привезли дрова і тими дровами закидали, то певно їх вже нема, не вціліли. Але моя Роксоляна полізла – відкидає ті дрова, відкидає, а потім з’являється на порозі – і ляля в руках! Ціленькі!! “Шикарнєйші” образи. Один унікальний – з Плащеницею (рідкісний сюжет для хатніх образів). І далі та гуцулка нас скеровує – ідіть до тої останньої хати, там є п’єц (унікальне явище гуцульського мистецтва – кахляні печі). Ми прийшли, а нам кажуть – не продаємо. А так, щоби продати? – Та ви не заплатите. – Та кажіть скільки? – 100 рублів. Ми заплатили. Без ніяких.
Розібрали ту піч. Поскладали у мішки, мішки на плечі і в брід через річку. Прийшли на зупинку, автобуса нема, стали лапати машину – машини не стають. Ми поховались з тими мішками, Роксоляна сама спинила машину, так ми і доїхали до Косова. Шофер відмовився брати гроші – “Що ви?! Ми люди ґонорові!”. Стали ми на подвір’ю мити ті кахлі, а господиня, у якої ми мешкали, побачила і каже – чекайте, я ще такі маю. Отак ми і збирали нашу колекцію.
З 1984 по 1987. Що два тижні поїздка. За будь-якої погоди. Влітку і взимку. Мали 35 рублів зі собою. А потім сиділи без копійки. Це був жах! Тітка Роксоляни нас підгодовувала, інакше б голодували. Всі кошти вкладали в колекцію. А потім почалася епоха сорочок – 1987 рік.
Я страшно захотів тернопільську сорочку (легендарні борщівські сорочки з пишно вишитими чорною вовною рукавами). Побачив їх, знову ж таки, в Лемика і Гречка (Іван Гречко – львівський колекціонер, пропагандист української мистецької спадщини, мистецтвознавець). Але ніхто не сказав мені, де їх шукати – всі колекціонери тримали у таємниці назви сіл. Хтось пустив чутки, що такі сорочки, певно, з Чорткова. Сідаємо на автобус до Франківська, з Франківська до Бучача, далі до Чорткова, питаємо за ті сорочки, а на нас, як на дурних, дивляться. Нема тут таких сорочок. Ну нема то нема. Поїхали назад.
А потім випадково жінка Бойка (Юрій Бойко – український мистецтвознавець, галерист, громадський та політичний діяч) — вона була архітектором, реставратором, і направили її у Борщівський район, в Скалу-Подільську по роботі. Повертається з відрядження, йдемо на каву, і вона розповідає: “Слухай, там тих сорочок, як гною – по 30 рублів”. Я не повірив. Поїхала спершу дружина Роксоляна, сама з коліжанками. Привозить лялю-сорочку. Одну. Каже: “А нащо мені більше?”. Тоді я взявся до справи. Машини не маю, грошей не маю. Треба було загітувати когось з машиною і назбирати грошей. Я брав сорочку, обходив своїх родичів, друзів та й питав – “Хочете таку сорочку? Тоді дайте 30 рублів, я вам привезу”. Так я назбирував рублів 300-400. Привозив усім, та й мені залишилось. Повертався з мандрівки, висипав з мішка всі сорочки, і звісно, мав право першим вибрати – то найкращі залишав собі (сміється).
Був випадок, коли заладували багажник і вже готові були їхати, а тут підходить дідо і каже: “Моя жінка просила передати, що є 3 сорочки і 5 крайок. Прийдіть подивіться”. Кажу: “Та я грошей вже не маю. Нема про що говорити”. Але іду, а там…..- “австрія” (сорочки періоду Австро-Угорщини) такого рівня, ляля, а не сорочки. У мене у кишені 13 рублів. "Пані, що ви хочете за ті сорочки?” – питаю. “По 2 рублі дасте?”. А за крайки що хочете? – По рублеви. Отак за 11 рублів я то всьо загріб.
Цей рух почався ще у 1960-х. Вітрук (Володимир Вітрук – український колекціонер, мистецтвознавець, етнограф) був першим разом з Гречком. Тоді всього було “навалом”. Люди просто виставляли образи під хатою, а Гречко вибирав. Ніколи більше 2 рублів не давав за ікону на склі. Тоді з кахлів
ХІХ ст. кури їли зерно, з мисок – собаки хлебали воду. Але нам вже такого щастя не було. Хочеш кахлі з печі? Треба привезти нові, розібрати стару піч, поставити нову і ще гроші заплатити. Робили це до спілки – 3-4 чоловік. Потім ті кахлі ділили. Одного разу знайшли п’єц, де були дві кахлі, підписані Бахматюком. Нас троє, а всі хочуть ту підписану кахлю. Тоді я виміняв “з підписом” на чотири без.
А потім почалась епопея з сорочками. Вони йшли мішками. Просто мішками. Приїздили додому і висипали на підлозі гори. Йдеш селом і купуєш все підряд за 15-20 рублів. Ціни росли. Одна жінка в Шупарці витягнула гарну таку сорочку і хотіла за неї 300 рублів. Ми відмовились. А вона каже: “Ніде ви не дінетесь, ще повернетесь”. Так і сталося, купили в неї ту сорочку за 300 рублів.
Потім я перейшов на буковинські сорочки. Зайшов до Національного музею, побачив дві сорочки в експозиції і подались ми на ті села. А нам виносять оті вишиті бісером (пізніші артефакти буковинської моди 50-70 років ХХ ст.). Я пояснюю, що мені таких не треба. “Певно, вони з плечиками хотєт” (місцева назва для вишитих сорочок ХІХ ст., що мали вишиті уставки на плечах) – нарешті здогадалась одна жінка. Це було воно. Але місцеві не цінили їх зовсім – вони вмирали за тими сорочками, що бачили на Оксані Білозір.
Якось завалилися ми в село аж трьома машинами. Сорока (Богдан Сорока – відомий львівський дисидент, художник, графік, колекціонер), ми з Петруком (Роман Петрук – геніальний український скульптор-кераміст), а там ще Дзиндра (Олесь Дзиндра – український художник, архітектор, куратор мистецьких проектів, галерист) приїхав. Це був дурдом – всі лазимо по селі один поперед другого, ґвалти робимо. А тих старих буковинських сорочок так багато не було – могли зловити 2-3 на день. На одному куті села могло поталанити, на іншому — ні. Тому у нас була така домовленість – їдемо разом, то разом і ділимо – кидаємо все на купу, а потім з купи маємо право вибрати лише одну сорочку зі своїх, а решту ділимо по якості рівно між усіма. Дзиндра вполював одну сорочку просто небаченої краси – рожеву (це тепер найкраща сорочка в колекції моєї дружини Роксоляни). Я як побачив, то відразу вирішив – що би то мені коштувало, вона буде моя.
Починається поділ. Ясно, що ту сорочку він залишив собі. А далі була ще така домовленість – якщо вже купу поділили, тоді можна при бажанні здійснити обмін. Дзиндра мені й каже: “Дуже хочу ту твою, у гарному стані. Мені для доньки треба”. Я відразу погодився і обміняв на омріяну ружову.
Було таке село Михайлівка. Чим воно відрізнялося – там були чорні сорочки з виноградом, шиті бісером. За ними дуже гонили, вони були популярні, бо не пускали (не пускали фарбу при прані). І в тому селі пасся Сорока і Лемик. Сорока “наївся” вже добре (взагалі, він завжди щиро ділився інформацією, був нашим “батьком” в колекціонуванні) і каже: “Поїдьте в Михайлівку, купіть сорочку для дружини”. Згодом зустрілися ми в церкві, святимо паски, а він не підходить і руки не подає. Я питаю: “Що сталося? – “А чого ви не поїхали до Михайлівки?” – “Та по святах поїду”. А він аж кричить: “Їдьте вже, там такі сорочки з пацьорками”. А тут Лемик іде – став, покрутив пальцем біля скроні, бо зрозумів, що таїна села видана.
А оті знамениті червоні сорочки з села Вербовець. Нам старші колекціонери казали, що вони з села Зелене, десь ген там під румунською границею. І ми, як вар'яти, їхали туди. І, звісно, нічого не знаходили – ті спеціально скеровували нас у невірному керунку, аби уникнути конкурентів. Та сама історія з кахлями – послали нас у верхи до села Дземброня (найвисокогірніше село України). І якби не Патик, ми б так і тинялись тими горами. Це він пояснив нам – кахлі продавали в Коломиї, а купували їх багаті села довкола Коломиї – Ключів, Мишин, Березів. Туди треба їхати. Куди ви претеся в ті гори?
Поїхав якось Петрук на Закарпаття до родини. Повертається і каже: “Катастрофа! Їду електричкою, а в кожному селі коло церкви – гори старих ікон, гоори!” По церквах тоді робили ремонти, викидали старі ікони і просто складували їх на подвір’ї, щоб згодом викинути або спалити. Ми сіли на машину і поїхали. Таки правда! Купи старих ікон, лежать просто, як сміття. Питаємо дозволу – будівельники кажуть, що будуть палити – забирайте. То було страхіття. Вандалізм, який не могли зупинити ніякі комісії. По всій Галичині. Коло Яворова, як віддали церкву громаді, баби взяли ведра і почали мити іконостас – і все знищили.
Ситуація була яка – ми не мали грошей, то домовились з Дзиндрою, що він дає дві машини, заправляє їх бензиною, дає гроші на поточні витрати. Тоді панувала думка, що ікони XVIII століття нічого не вартують, а Возницький (Борис Возницький – український мистецтвознавець, колекціонер, директор Львівської галереї мистецтв) взагалі казав, що XVII століття — то не ікона. Тільки XV і XVI століття брав у галерею. От ми і домовилися: всі “вісімнадцятки” — Дзиндри, а решту старших ділимо на всіх. За літо кожен мав по дві-три непогані ікони.
На Франківщині якось надибали дзвіницю, а там десяток ікон XVIII століття. Староста сказав, що треба говорити зі священником. Приїхали до священника, запропонували дати гроші на церкву, а священник – такий дідок худорлявий – курить і дивиться на нас. Думаю, от зараз буде лекція, а він нам каже: “Їдьте до церкви”. Приїхав слідом за нами і питає, що ми хочемо. Ікони? – забирайте. Завантажили ми ікони в багажник, і питаю: “Скільки дати на церкву?”. Він каже: “Їдьте з Богом”. Стали сперечатися, бо таки хотіли підтримати церкву. А він: “Скажете ще одне речення, не віддам”. Перехрестив нас: “Вас Бог благословив”. Не знаю що він собі думав, але не хотів брати грошей на церкву.
Інститут колекціонерства почався у 2002 році. Юркевич, я, Романів, Завалій, Валько. Принцип існування нашого Інституту колекціонерства такий — всі скидаються певну суму і скеровують її на якусь гарну справу. Ми вирішили тоді, що приватні колекції треба виводити в світ, оприлюднювати (не обов’язково зазначати що кому належить), вводити в науковий обіг, досліджувати – і це найкраще робити через професійні видання. Хай люди дивляться і вивчають. Так розпочалась наша колекція фотоальбомів. Треба 15 людей, що готові раз у рік жертвувати близько тисячі доларів, щоб вийшла така книжка. З перемінним успіхом нам таки вдалось видати понад сорок альбомів – 14 із них присвячені шедеврам народного мистецтва. Ще потрібно видати альбом подільської ікони, полтавської сорочки і плахти, золотарство епохи Мазепи, альбом, присвячений українській скрині. Гарно було б зібрати в одному виданні українські меблі.
Наші мистецькі альбоми – це і є топ-10. Вся серія “Українське народне мистецтво” присвячена шедеврам нашої традиційної культури. Гуцульська ікона на склі, гуцульські і покутські різьбені свічники-трійці, кераміка Косова і Пістиня, мальовані миски Поділля, народна ікона Чернігівщини, полтавські вишиті і кролевецькі ткані рушники, борщівська сорочка, буковинські сорочки ХІХ ст. з Заставнівського району, полтавська сорочка білим по білому, гуцульська різьблена скриня. Це справжні народні шедеври світового рівня.
А нащо вам їхати відпочивати на Середземне море? Воно ж грошей не приносить. Для чого це все? Для чого ви слухайте музику? А ще йдете на концерт і викладаєте великі гроші за квиток. Для чого люди платять шалені суми, аби поїхати на футбольний матч? Бо в кайф. Бо задоволення. Так само з колекціонуванням – прокинулись зранку, продерли очі, а нас вас дивиться картина Труша. Кайф!
Значна частина музейників просто не розуміє, з чим вони мають справу. Має бути усвідомлення, до чого ти торкаєшся, до чого тебе допустили. Музеї не хочуть співпрацювати, не хочуть давати дозвіл на фотографування. Іноді ставили по сто долярів за право надрукувати одну річ з музейної колекції. Це абсурд! По-перше, музейні колекції – це суспільне надбання, це майно, що належить всьому народові. Музеї мають лише зберігати, вони не є власниками майна. Мають оцифровувати свої колекції і виставляти у вільний доступ. Вони цього не роблять самі, і не дають робити іншим. Те саме нерозуміння і серед духовенства. Ми от працюємо над альбомом золотарства епохи Мазепи – оправи Євангеліє, церковний посуд тощо. Можна бути єпископом чи священником, але певних речей так і не розуміти – що це шедеври світового рівня, і їх потрібно витягати на світ Божий, демонструвати світові. Звертався до них, писав листи до Кабміну, щоб дали дозвіл сфотографувати – жодної реакції.
Всі музеї починалися, як приватні. Бо це треба тільки самим колекціонерам. Ані державі, ані місту це не потрібно. Мені мріється про великий музей народного мистецтва з приватних колекцій. Такого, якого ще не було. Ось у моєму найближчому колі акумульовано: кролевецьких рушників – 500, полтавських плахт – 300, полтавських сорочок – 350. І далі скатертин, килимів, трійць, народної ікони. Це ж просто фантастика!
У музеї також має бути відділ професійного малярства. Але ми – нація, що не вміє цінувати своїх геніїв, своїх класиків. Ось ви чуєте, що Пікассо продали на пару мільйонів доларів чи Матіса, а я тоді ставлю питання – чи вони кращі за наших? А чому за наших дають всього пару тисяч долярів? Якби ми мали хоча б сто людей, які прагнуть мати у себе вдома картину Труша, то Труш би коштував мільйони. Але наш геній нікому не цікавий. Це катастрофа, що навіть наша мистецька і політична еліти – “багатєйші” люди – спитайте їх, чи мають вони хоч одного маленького Труша? Їм пофіг.
Носити маєте право, тільки не маєте права перекроювати, робити інші комбінації. Як людина створила, так і має бути. Акуратно, раз-два на рік можна. Різати і перекроювати цілу живу сорочку — це злочин. Ми не маємо права рухати те, що було створене колись.
Людина, яка купила стару річ, буде зберігати її. Та я такій людині пам’ятник готовий поставити. За те, що вона для України це зберегла. Її за таке злочинцем називати? Наведу паралель – війна, дитина загубила маму. Її бере інша жінка на виховання. Але потім через багато років знаходиться рідна мама, падає на коліна і каже: “Дякуємо, що взяли мою дитину і врятували її”. Хіба мати-ідіотка скаже: “Яке ви право маєте брати мою дитину?”. Так само і з сорочками та іншими давніми речами. Люди мають бути вдячні тим, хто зберіг ці речі в Україні, не дав їх вивезти чи знищити.
Автор: Ярина Винницька
Фотограф/дизайнер: Роман Шишак