Камо грядеші" або ж куди пливе Ковчег "Україна"?
Ми збудували Ковчег “Україна”. Ми – велика команда людей – творців з глобальним мисленням і смаком до локального –, завантажили на нього все найкраще, що створили українці за тисячоліття свого існування – наше "відбірне зерно”.
Ми прагнемо, аби українці перевідкрили для себе власну країну – а це як зазирнути у стару скриню зі скарбами –, щоб вони отак заглянули всередину себе самих, роздивились там все уважно – і закохались...у самих себе. І ми прагнемо розповісти світові наші ексклюзивні історії про колоритну самобутню країну і закохати світ в Україну.
Ковчег “Україна” народився зі страху – страху за те, що ми втрачаємо себе, втрачаємо свій унікальний мікрокосмос. Ми досі не знаємо себе справжніх – і тому себе не любимо (бо ж як можна любити те, чого не знаєш)… Ми досі зависаємо на простому питанні “хто ми?”. А це дуже небезпечно. Бо якщо ти не знаєш хто ти, тоді не розумієш хто – твій друг, а хто – ворог, і не можеш вибудувати власну систему координат. Ідентичність – основоположна. Саме тому наші воріженьки завжди знищували саме наші “опізнавальні знаки” – мову і культуру.
Тож можна програвати війни і втрачатити території. Нас можуть знищувати мільйонами, але ми неодмінно відродимось, якщо збережемо свою культурну ідентичність. Бо з неї, як із стовбурових клітин, можна відновити усі втрачені і пошкоджені файли. Для мене у цьому контексті дуже символічною є історія нашого “Щедрика”. Це найпопулярніша різдвяна мелодія світу – її співає вся планета, але ніхто не знає, що це українська щедрівка. Ось воно – бути настільки прекрасними, щоб стати різдвяним гімном планети, але далі не призватися свого, соромитись себе, відрекатись від себе.
Ковчег “Україна” народився з великої любові. Тут багато краси. Нікому невідомої краси, закритої у скринях і по музейних фондах. Краси, розстріляної у Сандармоху, спаленої як Батурин чи партитури Василя Барвінського.
українські артбуки видавництва Ковчег "Україна"
Ковчег "Україна" – це національна психотерапія. Нам треба звільнитись від колективної травми, від успадкованого болю – виговорити його, виплакати, викричати. Адже нам зламали хребет, відбили пам’ять, та найстрашніше – заборонили відрефлексувати те, що сталось, і оплакувати власних жертв.
Ковчег "Україна" – це інстинкт самозбереження. Ми втрачаємо себе, а нам досі забороняють вдаватись до реанімаційних заходів. Наші спроби врятувати власну самобутність називають фашизмом, нетолерантністю, радикалізмом (так, так, але реанімаційні заходи – це завжди радикально і часом дуже брутально, але їх метою є порятунок життя).
Ми втратили пам’ять. Як хворі на Альйгаймера, що не знають хто вони і де їхній дім, так і ми зараз стоїмо розгублено посеред Європи, безпорадні нащадки великих князів і гетьманів, меншканці найбільшої європейської країни з понад тисячолітньої історією. Тому ми маємо перевідкрити для себе Україну. Повернути нашу історію, згадати власні великі перемоги і славні походи. Маємо об’єднатись довкола імен великих українців.
українські дукачі
Українці – поліфонічна нація.
Ми неймовірно багаті в межах самого українства – гуцули і поліщуки, лемки і слобожанці, галичани і полтавці – кожен зі своїми говірками, рецептами, традиціями, менталітетом. Тому Ковчег “Україна” – це гуцульська Коляда, полтавське багатоголосся, поліські гукальні пісні, а ще покутські трійці, подільські килими і кролевецькі рушники.
Ми прагнемо зберегти поліфонічне звучання нашої землі, не розгубити унікальних культурних кодів, не розчинитись у "глобалізаційному потопі", і передати їх далі – творити нову модерну українську культуру, що буде рости з власного кореня. Бо для нас Традиція – це не “поклоніння попелу, а передача вогню” наступним поколінням.
Українці – парадоксальна нація.
Нащадки князів і гетьманів, які не дають собі ради у власній хаті, творці двох імперій, що поневіряються на задвірках Європи. Живуть на найродючіших чорноземах планети, а чомусь жебрають гроші по всьому світу. Володіють колосальною культурною спадщиною, а знати про неї нічого не хочуть. Ми маємо заново себе віднайти, перевідкрити. Але спершу треба пройти через деконструкцію старого уявлення про себе як про націю провінційну, як про територію без опізнавальних знаків. Адже ми – стародавня нація з великою культурою та історією. І об’єднати українців може саме це – відчуття приналежності до власної культури й історії. Це найкращі ліки від сепаратизму і комплексу меншовартості.
Велика українська культура у найширшому розумінні цього слова – це має стати не просто нашою національною ідеєю, а національною ідеєю-фікс. Українська культура, що росте з власного кореня – унікальна, самобутня, неповторна, вирощена зі свого культурного геному.
українські писанки
Бо культура – це політика. Це таке ж питання національної безпеки, як і оснащення армії чи вступ до НАТО. Якщо країна не має за собою потужних культурних брендів, вона стає безликою, невидимою, а відтак її важко сприймати як серйозного гравця на політичній арені. Це прекрасно розуміє наш північний сусід – дуже важко вести війну з Чайковським, Достоєвським чи великим російським балетом.
Культура – це економіка. У розвинутих країнах частка креативних індустрій постійно зростає, креативна економіка сприяє збільшенню національного валового продукту, створює привабливий інвестиційний клімат тощо.
Культура – це soft power, що об’єднує людей м’яко, без примусу. І ми маємо об’єднатись довкола українського культурного ядра. Адже країни зі стійкою ідентичністю – найуспішніші (not tested on anilals, only on humans). Якщо люди об’єднані довкола однієї системи цінностей і культурних кодів, вони стають монолітним бетоном. У таких країнах вища якість державного управління, сильніша економіка, великий рівень довіри у суспільстві. Бути собою економічно вигідно. Тому дуже важливо якою мовою ми говоримо між собою, які свята спільно святкуємо, яку версію історії вивчають наші діти в школах і що ми розповідаємо про себе світові.
скарби нації: гуцульська ікона на склі
Для нас традиціійна культура – це те, що росте з кореня, з цієї землі. Не законсервований музейний експонат, а жива культурна вібрація. Та сама вібрація, що пульсує у народних піснях, віршах Шевченка і Жадана, в текстах Стефаника і Прохаська, музиці Лисенка і ДахиБрахи, – і саме її ми прагнемо вберегти. Тож коли
Ярина Винницька
от тоді ми зможемо сказати – місія Ковчегу “Україна” виконана, – вважає співзасновниця культурної платформи "Ковчег "Україна" Ярина Винницька. "Чи потрібен нам патріотизм в час айфонів і лоукостерів? Я щоразу про це думаю, коли купую квиток Wizzair, бронюю квартиру на Booking-у, викликаю Uber і вже за декілька годин у Римі розраховуюсь за каву через Apple pay – якими ж безглуздими і нудними є тепер усі ці кордони, візи, паспорти, якими сміхотворними – війни за території чи анексії, коли весь світ і так мій?! Нам більше не потрібні зовнішні кордони. Але вкрай потрібні кордони внутрішні. Радше не кордони, а якісь надчутливі мембрани, які б пропускали все нове і корисне, але строго оберігали внутрішній унікальний гомеостаз.
Нас століттями переконували, що любити себе – це бути буржуазним націоналістом. Або фашистом чи обмеженим селюком, що не встиг на літак до Марсу. Але ж любити себе – це найпервинніша і найприродніша форма любові, з якої все починається і без якої нічого не буде. Щоб мультикультурний світ залишався мультикультурним, треба, аби кожен плекав своє. Тому життєво важливо, аби десь на цій планеті поети далі складали свої вірші українською, на львівській фарбиці "Трембіта" далі натягували струни на нових бандурах, а у Космачі лагодили писачки, видували яйця, аби написати ще одну космацьку (чи може космічну?) писанку. Бо без усього цього порушиться унікальний внутрішній гомеостаз планети Земля.
Я роблю цей проект, бо нам потрібно розірвати культурну пуповину з Росією – через цей токсичний зв’язок ми отримуємо не кисень і поживні речовини, а отруту і зневіру у власних силах. Та головне для нас – не так порвати з Росією, як з Малоросією – з цим приторним відчуттям вторинності, другосортності себе і своєї культури. Нам треба вчитись любити себе і своє".
співзасновниця культурної платформи Ковчег "Україна" Ярина Винницька
Автор: Ярина Винницька