Чий Малевич? – цим запитанням ми означаємо ще одну зону конфлікту між росією й Україною. І конфлікт цей не менш кривавий, аніж війна за території. Адже ця війна – за нашу культурну спадщину.
[цикл статей про українську живописну спадщину, створений за підтримки Українського культурного Фонду]
Україна завжди була культурним донором росії – від Феофана Прокоповича до групи “Віагра” – протягом століть вона постачала у столицю метрополії свої найкращі мистецькі твори, як, власне, і самі таланти. Тож нині, на тлі дискусій про скасування російської культури, демонтаж пам'ятників Пушкіну і Булгакову, ми маємо вирішити – що варто повертати у наше культурне поле, а що назавжди залишити "за поребриком".
Культура для росії завжди була зброєю "масового ураження". Її самопроголошена "велика культура" служила вдалим камуфляжем для прикриття кривавих імперських злочинів перед обличчям цивілізованого світу. Крім того, під брифом "російське" часто просувалось те, що було створено не росіянами, а представниками інших народів, які опинились під нищівною російською окупацією. Впродовж століть росія безсоромно крала і краде все, що трапляється їй під руку – від унітазів до музейних скарбів: конфіскувала українську історію і самоназву, грабує наші церкви й музеї, привласнює наших культурних діячів і їхню творчу спадщину, ба навіть цілі мистецькі напрямки.
Ми маємо донести до світової культурної спільноти одну просту ідею: російська культура – токсична за своєю суттю, адже проповідує шовінізм, ксенофобію, імперську зверхність, патерналізм у формі "культу царя", лизоблюдство як базову національну рису, клінічну жорстокість і садизм (див. книгу американської дослідниці Еви Томпсон "Трубадури імперії: російська культура і імперіалізм"), але й часто те, що західний світ вважає російським, таким не є – це конфіскована чужа культурна спадщина, "культурна контрабанда". Російська імперія не просто захоплювала чужі території і грабувала чужі природні ресурси, але й привласнювала культурний капітал поневолених народів.
росія – цинічний "культурний рейдер", що століттями промишляє "культурним піратством" і формує власний культурний капітал на основі контрабанди – конфіскованої культурної спадщини у поневолених нею народів.
Паралельно із системним нищенням національних культурних еліт метрополія створювала умови, за яких реалізувати свій творчий потенціал і досягти успіху митець міг тільки, якщо "присягав на вірність" імперії. Тому українські таланти опинялися перед вибором – кар'єра, гроші, безпека або ж заслання, заборона "писати і малювати", чи, зрештою, розстріл. В умовах примусового зросійщення української культурної еліти залишатись українцем вимагало неабиякої сили духу.
Після століть такого культурного геноциду Україна має беззаперечне право вимагати від світу періоду "позитивної дискримінації" – це коли те, що зазнало утисків, отримує пріоритетний "доступ до мікрофону” і щонайсприятливіші умови для розвитку. А вся без винятку російська культура зараз має бути поставлена на паузу – on mute – у цілому світі. І поки російське на паузі, нам треба ретельно перебрати "колоніальний спадок", опрацювати і переосмислити "нові надходження", виробити нову культурну доктрину України, що б враховувала і цю колоніальну спадщину. А для початку – укласти список того, що було вкрадено-вивезено за роки російської/ радянської окупації і що підлягає поверненню в рамках реституцій-контрибуцій – усі викрадені протягом століть музейні і церковні колекції мають бути повернуті до України! А також укласти список імен, творів, мистецьких течій, які, поза всяким сумнівом, належать українській культурі і були брутально привласнені російсько-радянською імперією.
Також нам необхідна внутрішня загально-національна дискусія щодо митців, які творили на межі двох культур і твори яких належать до спільної культурної спадщини – кого з привласнених росією авторів можна вважати частиною українського культурного спадку і які з цих критеріїв є обов'язковими/достатніми/не вичерпними: місце народження, етнічне походження/родовід, місце навчання, кількість творів, створених на території України, мова написання твору (для письменників), Гумбольдтівський "дух народу", яким просякнутий твір мистецтва, чи то реалізація "архетипічних" українських наративів, україноцентрична позиція митця.
У нас немає однозначної відповіді на складне запитання "що робить митця українським митцем", тому запрошуємо культурну спільноту до роздумів і обговорення.
Автор: Ярина Винницька, Діана Клочко
Фотограф/дизайнер: дизайнер Марія Білінська