Ставлення до візуальної творчості Тараса Шевченка було двояким. З одного боку, ми бачимо, як дивовижним чином українці не лише зберегли практично всю його візуальну спадщину, але й згромадили її в одному музеї, що тепер носить його ім'я – у Національному музеї Тараса Шевченка в місті Києві. Ця спадщина була розпорошена, і його друзі доклали максимум зусиль, аби зберегти абсолютно все, що залишилось після смерті поета. Те, що знайшли в його майстерні-квартирі, було описано аж до останнього тюбика фарби, аж до гудзика на його сюртуку.
З іншого боку, треба сказати, що ХХ століття витворило міф Тараса Шевченка, який є передовсім поетом, пророком, батьком нації. А те, що він був першим академіком гравюри в Європі, ніхто не згадує. Цей факт взагалі опинився за межами того, ким сам Шевченко бачив себе, ким він хотів бути? Так, він – визнаний маляр, живописець, але про його статус, яко видатного графіка в історії європейського мистецтва, взагалі ніхто не згадує. Це дуже цікава проблема – вона пов’язана ще й з тим, що у Петербурзькій академії художеств гравюра була на другому, а то й на третьому плані після живопису. На жаль, і ми успадкували таке ставлення до гравюри, як до менш цікавого виду мистецтва – адже українцям так притаманна любов до кольору, я б навіть сказала, дещо гіпертрофована любов до кольору. Втім, ми, як нація, маємо своїх видатних графіків.
Я хочу продемонструвати вам, яким чином Шевченкові вдалося унезалежнитися від свого вчителя Карла Брюллова, вирости з учня Карла Брюллова. Ми знаємо, як у своїй повісті Шевченко описав той щасливий момент, коли Брюллов – великий живописець, академік – сприяє його викупу з рабства. Шевченко вчився і навіть певний час жив у майстерні Брюллова, виконував усі завдання (і виконував їх блискуче, так ніби йому і не треба було освоювати ази живопису в академії). За кілька років він пройшов неймовірний шлях, і освоїв одну з найскладніших тем – зображення оголеного тіла. Не забуваймо, що для академізму вміння показати як чоловіче, так і жіноче оголене тіло – це вершина розуміння людини. І ми бачимо, що Тарас Шевченко блискуче навчився зображати чоловіче оголене тіло в межах своїх академічних студій. А у приватних, зроблених для себе, студіях жіночого тіла він показав деякі дуже цікаві моменти, які вивели його за межі академізму. Це стосується його акварелі “Жінка в ліжку”. Нагадаю, що акварель – це графічний жанр (попри те, що це жанр, в якому важливим є колір, але відноситься він до графічного).
Його натурниця лежить на орнаментованих тканинах, відвернута від глядача – ми споглядаємо її спину. Тут можна побачити несподіваний перегук з одаліскою Рембрандта – зі знаменитим офортом, який Тарас Шевченко міг бачити в Петербурзі, хоча оригінал зберігається в Луврі. Також ми знаємо, що Шевченко, як студент Академії художеств, мав можливість ходити в Ермітаж і малювати там. Дослідники навіть встановили, які саме роботи Рембрандта він копіював. Отже, Шевченко раптом обирає собі ще одного вчителя – він починає вчитися у Рембрандта, який, треба зазначити, на початку ХІХ століття не був популярним художником. Значення цього художника підняло лише ХХ століття, а в часи Шевченка роботи Рембрандта були просто роботами одного з багатьох голландських художників XVII ст. І дивним чином Тарас Шевченко підмітив у його графічних прийомах щось таке, що він почав копіювати і засвоювати самотужки, паралельно навчанню в Академії.
Треба сказати, що у його одалісці є і певний перегук із знаменитою роботою Жана Огюста Домініка Енгра, яка так і називається “Велика одаліска”. Біла жінка зображена на фоні екзотичних елементів турецької культури. Таким чином, Тарас Шевченко реагує і на східну, а не лише на західну культуру. Він розпочинає штудії східного світу, ще не знаючи, що доля закине його на острів Мангишлак, і він зустрінеться зі сходом безпосередньо на засланні.
Цікаво, що в тому ж 1840 році він робить ілюстрацію “Марія” до поеми пушкіна “Полтава” (зараз навіть страшно уявити, що Тарас Шевченко – ілюстратор цієї антиукраїнської поеми), але коли ми подивимося на його ілюстрацію уважно, то побачимо, що Марія лежить на подушках, лежить напівоголена, ледь прикрита, до неї схиляється її покоївка – вони спілкуються ніжно, тримаючи одна одну за руку, а над її ліжком висить портрет гетьмана. Шевченко вже в 1840 році вводить мотив української культури, де є жінки у вишитій сорочці, портрети гетьманів. І так виходить зовсім інша історія. Коли ми дивимося на цю ілюстрацію, то не можемо не відмітити, як вся композиція схожа на “Данаю” Рембрандта, яка знаходиться в Ермітажі. Він інтерпретує Рембрандта, думаючи про Марію, використовуючи рембрандтівську композицію і загальний настрій. На той час такого не робить ніхто – Шевченко є новатором, який бачить яким чином українське можна показати через європейське.
У 1843 році у дуже подібній композиційній схемі він виконує малюнок “У гаремі”. Знову ж таки, оця східна тема, яка в ньому нуртує – тема ув’язненого жіночого тіла, закритого тіла, яке розкривається глядачеві. Паралельно він пише свою “Катерину” – одну із найвідоміших олійних картин зі своєю оригінальною системою бачення жінки, її долі, краси і жіночої драми.
“Катерина” була написана 1842 року, подарована другу Шевченка поміщику Тарновському, згодом стала надбанням Національного музею Шевченка. Якщо поглянути на неї через концепцію “дивимося на українське через європейське”, то ми раптом бачимо, що картину “Катерина” треба розглядати через знамениту картину Рафаеля “Сикстинська мадонна”: позиція ніг, драпірування, загальний стан, те, як вона рухається – Катерина стає відображенням Рафаелівської Мадонни. На початок ХІХ століття це була найвідоміша картина Дрезденської картинної галереї, яку Тарас Шевченко не бачив наживо, але міг бачити у гравюрних копіях. Як ми знаємо, йому не дозволили виїхати за кордон, не дали змоги побачити великі мистецькі збірки. Чи хотів він отримати, наприклад, велику золоту медаль і пенсію на поїздку до Європи? Питання залишається до кінця не з’ясованим.
У Катерині, окрім Сикстинської Мадонни, можна відстежити ремінісценцію ще й на Венеру Таврійську – античну статую, яку він міг бачити в Петербурзі. Треба відмітити одну цікаву деталь – в картині Шевченко показує Катерину, яка спокійно ступає, але стрічки у неї за спиною розвіваються, ніби вона іде проти вітру. Звідки оцей мотив стрічки? Його він міг підмітити у Венері Таврійській.
Гравюра “Сикстинська мадонна” висіла в кімнаті-майстерні у Києві, де поселився Шевченко після закінчення Академії і повернення до України. Навіщо? Він мандрує Україною, оселяється у будинку Івана Житницького на Козиному болоті, що зараз знаходиться біля Майдану Незалежності, і виношує революційну ідею – показати український побут, жанрові картинки з життя сучасних йому українців.
Вважається, що коли він повернувся із заслання і несподівано поїхав через Київ до Петербурга, то цілий рік шліфував майстерність офорту і створив роботу, яка мала поставити його на один щабель з учителем Карлом Брюлловим – у 1933 році Шевченко пише картину “Вірсавія”. Чому він вирішив зробити офортний варіант живописної роботи свого вчителя? Це складна історія. Яким чином учень може побороти вчителя, якому він дійсно багато чим зобов'язаний? Яким чином він хоче стати над вчителем, піти за межі того, що той міг йому дати? Отже, “Вірсавія” – картина Карла Брюлова, в якій ми бачимо прекрасну оголену молоду жінку, що сидить з ногами в басейні, а біля неї є чорношкіра служниця. Брюллов показує, як світиться тіло білошкірої жінки, і як з ним контрастує тіло чорношкірої. Зрозуміло, що це колоніальний сюжет – сюжет, в якому чорношкіра прислуговує білошкірій. І що з нього робить Тарас Шевченко? Він показує, зберігаючи повне відчуття копії, не лише оце світіння тіла Вірсавії в графічному. Вони показує їхні стосунки як приязні – вони усміхаються одна одній. Це майже непомітна інтерпретація, однак вона є, і Шевченко тонко зміщує акценти – та, хто служить, може бути і тою, яка дружить. Він переростає вчителя, надаючи іншого значення його сюжету.
Таким чином стає абсолютно зрозуміло, чому в Академії прийняли рішення зробити спеціальну номінацію, якої до Шевченка не було. Він перший, хто отримав звання академіка гравюри. Тому що він показав, яким чином гравюра може стати над живописом, тобто перевернув ієрархію жанрів.
Після закінчення Академії Шевченко задумав робити повноцінні олійні картини на теми українського життя. Це картина “На пасіці” 43 року, картина “Селянська родина” цього ж таки року, де ми бачимо всю поетику сільської хати, сільського побуту, сім'ї, ніжних стосунків – родину, в якій нема насилля, де є природня любов до дитини, родину, якої в нього ніколи не було. Це ніби Катерина, у якої чоловік – українець, ідилічна сцена, яким чином могла б скластись доля Катерини.
У тому ж 1844 році Шевченко вирішує зробити альбом “Живописна Україна”. Саме так – не Малоросія, а Україна. Це був альбом гравюр, альбом офортів, альбом чорно-білого зображення. Як це могло бути? Чому він приймає оце рішення перейти від живопису до гравюри? Справа в тому, що альбом гравюр мав наклад, а живописна робота на той час могла бути тільки в одному екземплярі. Альбом гравюр міг видатись накладом 100-150 екземплярів. Таким чином, його творчість, його Україну могли побачити набагато більше людей. Дуже цікаво, як петербурзький цензор затвердив цю назву, дав дозвіл на обкладинці цього видання написати “Живописна Україна”. Це дуже цікавий факт відстоювання українського способу мислення. Таким чином, не лише у своїй поетичній творчості, але й у живописі він показував, що існує Україна.
Шевченко малював пейзажі Києва. Чому Києва? Він дуже хотів отримати звання вчителя малювання в Київському університеті. І фатальним чином наступного дня після того, як він отримав посаду, його арештували. З забороною писати і малювати. Офіцери на засланні бачили його талант, і робили все, аби дати йому можливість все ж таки малювати. Навіть замовляли портрети своїх дружин. Ми знаємо про “захалявні книжечки”, але Шевченко в експедиціях створив ще й цілу серію "таємних" пейзажів. Наприклад, на Кос-Аралі він малює морський пейзаж і таким чином стає засновником ще й жанру морського пейзажу.
У пейзажах Шевченко передає дуже різні ефекти заходу сонця, місячної ночі, або, наприклад, пожежі в степу – ефекти, які складно піддаються відтворенню в акварелі. В європейському мистецтві пожежі в акварелі взагалі мало хто брався робити. А в олійних картинах це робив Вільям Тернер – великий британський художник. Я думаю, що є сенс порівнювати ефекти зображення пожеж у Тараса Шевченка та Івана Азовського, великого мариніста. І це те, що ми можемо зробити, щоб повернути Азовського в сферу українського мистецтва.
Шевченка вважали одним з найкращих портретистів свого часу. Навіть видатні російські художники відзначали його талант – він міг передавати психологічні особливості портретованого, і це страшенно імпонувало замовникам. Замовні портрети – те, чим він сподівався заробляти собі на життя. Хоча ми також знаємо, що, наприклад, портрет Ганни Закревської, Платона Закревського чи дітей Рєпніних він робив як дружню послугу. У незакінченому портреті Маєвської ми бачимо, наскільки Шевченко вміє підкреслити особливості психологічного стану жінки – так, щоб жіноча краса не була на першому плані, щоб вона була присутня, як і елегантність вбрання, але теплота, сердечність, любов були на авансцені.
Подвійний портрет дітей Рєпніних – маленький шедевр Шевченка, де він, з одного боку, показує ці дві голівки діток, а з іншого, демонструє, наскільки брат і сестра можуть перебувати в ніжній близькості. Не тільки тому, що вони діти (у Шевченка немає сентиментального ставлення до дитинства). Він показує, яким чином стосунки між хлопчиком і дівчинкою можуть бути стосунками взаємної радості буття. Зрозуміло, що тут вгадується історія його першого кохання – сердешної Оксани, про яку він згадував все своє життя, – тієї дівчинки, яка прийшла на допомогу, коли йому “тринадцятий минало”.
Ми отримали у спадок цілу галерею автопортретів Шевченка – художник звертається до самого себе, рефлексує на свою зовнішність і на свій внутрішній стан, через риси обличчя передає зміну своєї психіки, зміну внутрішнього космосу. Його автопортрет 1840-41 року цілком романтичний по стилю. Але що цікаво: це портрет в овалі. Тарас Шевченко страшенно любить малювати портрети і автопортрети в овалі. А це форма, притаманна бароко і рококо – він ж творить у середині ХІХ століття. Вона вже дещо архаїчна для цього періоду. Портрет ампірний, портрет реалістичний – це прямокутник. Але Шевченко послідовно вписує портрети в овал (згадайте портрет гетьмана в овалі в ілюстрації "Марія"), апелює до аристократичного портрета минулого – він завжди з грається з минулим.
Ми бачимо людину, яка дивиться з тривогою. Вдивляється у себе молодого, сповненого сил, але з тривогою. Цей ефект підсилюється світлом, яке іде ніби від мерехтіння свічок. Людина на межі світла і темряви – ся тема з’являється у багатьох його портретах. Це барочна метафора людини, яка стоїть на межі світла і тьми, і дивним чином всередині ХІХ століття вона оживає у Тараса – він бачить себе полем боротьби, де треба вирішити – зникнути чи бути явленим.
У 1842 році в Європі з'явилася фотографія, а вже у 50-тих роках Тарас Шевченко її використовує в роботі, освоюючи переведення фотографічного зображення в графічне. Повертаючись із заслання, він зупиняється у Києві і приходить до свого друга, який відкрив тут повноцінне фотографічне ательє. І робить у нього кілька своїх знаменитих фотопортретів – зокрема, в білому костюмі, тобто представляє себе приналежним до шляхетного стану. Але найвідоміший його автопортрет – в шапці та кожусі. Ми знаємо, що шапка ця була дійсно українською кучмою. Він свідомо фотографується зі своїми друзями, що одягнені по міській тогочасній моді, у довжегезному кожусі – намірено театрально огрублює себе, показує мужиком. Він грає дядька, не старця, але дядька, який промовляє – я є представником зовсім іншої культури. З цієї фотографії оцього вусатого дядька, що посміхається у свої вуса, він робить офорт і роздаровує друзям себе в образі Кобзаря. Але кобзарі в кожухах не ходили. Тобто Шевченко створює нову міфологію, і в цьому можна переконатись з його останнього автопортрету 1861 року.
Це олійний автопортрет, який він виставив на лотерею, а на виручені кошти планував надрукувати буквар для сільських дітей. Він тут так само в кожусі, так само в кучмі, у сорочці з невеликою вишивкою, але у нього надзвичайно трагічний погляд. Це його заповіт. Хоча він не збирався помирати, а навпаки – він отримав звання академіка, у нього є майстерня, він планує купити землю, просить брата побудувати хату і навіть малює проект цієї хати. Але ми бачимо його перед світлом свічки – він знову на межі світла і тьми. І це світло вже якесь метафізичне – світло сільської хати, тепло української родини, яких він ніколи не мав. В цьому автопортреті прочитується його прагнення повернутись в Україну. Але цього не сталося. В Україну повернулося тільки його мистецтво і труна.
Автор: Діана Клочко