Інтерв'ю створено спільно з онлайн-журналом The Ukrainians
16 серпня 2021
Елегантна львів’янка Люба Сорока зустрічає нас у дверях будинку на вулиці Зарицьких, запрошує на каву з домашнім вишневим пляцком та одразу починає розповідати. Ми домовилися поговорити у контексті проєкту «Ковчег Україна», адже художні роботи та приватні колекції її чоловіка, художника Богдана Сороки (1940-2015) — частина масштабного проєкту, ініційованого Яриною Винницькою. Зізналися: хочемо почути про те, як родина Сорок почала збирати колекцію традиційного українського мистецтва.
Приймаємо запрошення додому й бачимо все на власні очі: гуцульські «трійці», косівську кераміку, дерев’яну скриню, графіку Богдана Сороки. Цей дім — свідок історії родини Сорок-Зарицьких, адже тут мешкали бабця з дідусем, виростав Богдан, саме звідси арештували Богданових батьків Михайла Сороку й Катерину Зарицьку — політичних в’язнів радянського окупаційного режиму, які боролися за незалежність України. Пані Люба не розповідає про себе, але занурює в історію власної родини й товариства українських шістдесятників, у колі якого вони з чоловіком перебували. Ділимося цими історіями у нашому інтерв’ю.
Уявіть ковчег української культури. Що ви взяли б туди?
Тяжко сказати! Богдан би точно взяв гуцульську трійцю (трійця — обрядовий релігійний предмет, свічник на три свічки; різьблений з дерева, пишно оздоблений предмет, поширений на Гуцульщині та Покутті, — TU). Багато музики. Та найголовніше — взяти у цей ковчег любові, світлої і незаздрісної.
У вас величезна домашня колекція українського мистецтва. Коли це почалося, і чому ви вирішили збирати народне мистецтво?
Колекція трійць Богдана Сороки почалася давно — його дідусеві Мирону подарували Ключівську трійцю, і Богдан знав, що на Гуцульщині такі речі є. Гуцульська кераміка, тарелі були для нього похідними, казав, що то збираю я. Йому важила суха різьба. Їх виробляв дуже маленький регіон: Шешори, Пістинь, Прокурава, Снідавка, трішки на Покутті… Чому трійці мають таку символіку? Це обрядові речі, гуцули ходили з ними святити воду на Водохреще. Тому це і трійця — Бог у трьох іпостасях. У гуцулів вони називаються не свічники, а саме трійці. Їх запалювали, воду святили на річці, а трійці залишали в церкві до Стрітення. Це був оберіг від напастей, громовиці.
Кожна родина мала власну?
Так, хоча коли вже ми почали шукати, то не кожна родина їх зберігала. У радянські часи трійці втратили ужитковість. Відомою є Покутська ікона Богоматері на склі — їх теж втрачено безліч, бо люди переїздили в нові доми й купували нові ікони. З обрядовими релігійними речами було складно — їх не продавали. Богдан часто купував якусь миску, а трійцю просив подарувати на додаток.
У 70-ті роки до Косова приїздило багато москвичів та ленінградців, це були люди небідні й недурні — вони тоді скуповували все. Але принаймні вони видавали книжки про гуцульське мистецтво. У Росії було простіше видати щось, де є релігійні символи, ніж в Україні. В Україні за хрест могли зарізати весь тираж, колись така історія сталася з книжкою «Ансамбль вулиці Руської», на фотографії обкладинки була церква з хрестом.
Я тоді працювала у друкарні — на ранок приходжу, а все порізане соломкою. У росіян це осідало в приватних колекціях, тому Богдан заохочував усіх тутешніх друзів — їхати, купувати.У нас не було авто, тому брали наплічники й мандрували від села до села — так і зібрали колекцію.
У радянські часи трійці втратили ужитковість. Люди переважно радо віддавали ці предмети. Бувало, ми в когось купили трійці, а потім услід нам біжить сусідка і каже: «Чого ви мене так образили і до мене не зайшли?». І сама віддає нам свічники.
Чому саме трійці так захопили вас із чоловіком?
Напевно, тому, що вони були зовсім не досліджені. Скажімо, на тих, що із Шешор, явно видно сонячні символи. Богдан знайшов старого шешорського майстра і розпитував його про це. А той каже: «Люди таке замовляли, то я і робив» Богдан старався зрозуміти, що й чому там вирізано! Або в селі Микитинці — там явно є вогонь, але нам не вдалося дослідити це в розмовах із майстрами. У приватних колекціях є велике багатство, тому Лозинський має ідею створити музей приватних колекцій.
Що має бути в ньому? Традиційне мистецтво?
Так, те, що є у приватних колекціях. Богдан збирав свою колекцію, бо дуже любив цю справу, а це передається дітям і далі цим хочеш ділитися у ширшому колі. Ще колекцію трійць мав Ярослав Лемик. Збирає трійці Юрко Юркевич, а молодші колекціонери розділилися – хто кераміку, хто – скульптуру, різьбу колекціонує.
Яким був художник Богдан Сорока?
Він мало посміхався. Справляв враження іронічного, навіть саркастичного, непроникного. Але насправді то була завіса, за якою — м’яка, вразлива й добра людина, про що мало хто здогадувався. Ми прожили разом 45 років, я багато міркувала над Богдановим життям. Він народився у тюрмі, бабці з дідусем чудом вдалося його звідти вирвати у семимісячному віці, бо дітей політв’язнів переважно не віддавали. Головним було почуття — щоб тебе не жаліли, не казали «бідний сирота — мама і тато в тюрмі». Богдан завжди казав на таке, що мав дідуся і бабцю, добре з ними жив. А потім була радянська школа: піонери, жовтенята…
Чи не було тоді спроб русифікації сина «ворогів народу»?
Я не чула ні слова від Богдана російською мовою. В нас у родині був приклад! Його дідусь, професор математики Мирон Зарицький, член польського математичного товариства, розмовляв українською мовою. Про дідуся згадує Станіслав Лем у своїй книжці «Високий замок» — про те, що математику в них викладав професор Зарицький.
На якійсь публічній події хтось із польських професорів підняв антиукраїнський тост, на що дідусь підвівся і громовим голосом сказав до бабці: «Ми змушені покинути це товариство. Тут ображають мій народ». Панству стало соромно, хоча українофобія існувала, але у вищому товаристві за одним столом таких речей не толерували. Наукове товариство відправило того чоловіка додому до Зарицьких просити пробачення, але дідусь не вибачив. Ти можеш розмовляти різними мовами, але не можеш цуратися своєї.
Ви говорите про польський період на Галичині. Звідки відчуття українськості в той час?
Нічого не говорилося про цю українськість. Вона була природною і органічною. Батько дідуся був священником у Новому Селі, брав участь в будівництві тамтешнього Українського дому . Було природно шанувати своїх поетів, свої звичаї. Про це навіть не говорили, це було само собою.
Як у дідуся-математика виріс онук-художник?
Богдан мав художні здібності, а дідусь Зарицький виховував демократично. Богдан мав лекції від львівських художників: Стефанії Ґебус-Баранецької, Олени Кульчицької, їздив з Омеляном Ліщинським на етюди — і вступив на кераміку в Інститут прикладного мистецтва, а потім працював в одному з львівських художніх комбінатів, які робили мозаїки-панно. Богдан потрапив у дуже гарну бригаду — з ним були художники Патик, Сойка, Безніско, Андрущенко, Кристапчук. Тоді Богдан іще не займався власною творчістю.
Коли з’явився Богдан Сорока — графік?
Якось Богдан поїхав до Києва, В’ячеслав Чорновіл передав ним самвидави для Івана Світличного, а Світличний запросив Богдана зробити ілюстрації до першої збірки Ігоря Калинця «Відчинення вертепу». Богдан згадував, що вірші його дуже захопили — і так він став графіком. Після оформлення Калинцевої книжки і аж до 1989 року Богдан не був представлений як художник ніде.
З якими текстами працював Богдан Сорока?
Йому мусили відгукуватися тексти. Скажімо, він дуже любив Василя Стефаника, і була нагода — сторіччя Стефаника. Але також створив роботи до текстів Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Романа Кошелівця, Романа Іваничука.
Як історія батьків-політв’язнів впливала на Богдана Сороку?
Дуже тяжко бути дитиною знаменитих батьків, бо тебе асоціюють з ними. Богдан був визначеною особистістю, митцем, та попри те, на відкритті виставок, надто за кордоном, його представляли приблизно так: «Маємо честь відкрити виставку художника Богдана Сороки, сина Михайла Сороки і Катрусі Зарицької». І починалася вся історія Михайла і Катрусі, це тривало дуже довго. Богдана це зачіпало, бо не лишалося місця на його творчість. А говорити Богдан багато не любив і реагував так: «Я все сказав своїми роботами».
Які теми цікавили Богдана Сороку?
Богдан був дуже ретельним і обов’язковим, наступне, що він обрав для себе, — українська міфологія. Вирішив так тому, що в нас ніхто не працював над цією темою. Чому є грецька, римська міфологія, а про свою ми не говоримо? Він їздив на консультації до істориків та археологів — Михайла Брайчевського, Сергія Плачинди, перерив купу матеріалів і трансформував ці образи через себе. Був російський художник Сергій Коньонков, який працював зі слов’янською міфологією, та Леся Українка казала про зображення на його роботах, що це не її боги — вони страшні, рогаті, одноокі. Богдан хотів показати наших богів добрими, з якими можна говорити й навіть сваритися.
У творчості Богдана є дуже багато музики, ця любов з’явилася від дідуся Зарицького, який був справжнім меломаном. Богдан теж співав оперні арії вдома, найбільше любив «Фауста». На кожному концерті Богдан у кишеньці костюма мав папір та олівець — і малював. Кожен палець та порух музиканта на його роботах відповідає дійсності. А з останніх серій — «Гетьмани», коли Богдан почав роботу над цим циклом, саме вийшла книжка «Гетьманство», вона була дуже дорога на той час, але там були герби всіх гетьманів. Усі костюми відповідають періодові певного гетьмана, кожного гетьмана можна впізнати. Фікції у його творчості немає. Те, чим він жив, відбилося в його творчості. Богдан страшенно любив Львів і рисував його з усіх точок — з Високого замку, Лисої гори, готелю «Дністер». І на цих роботах теж є страшенна точність, кількість вікон на будинках завжди відповідає дійсності. Можна йти львівськими вулицями за його графікою.
До 1990 року Богдан робив тільки чорно-білу графіку, а потім нас запросили до Німеччини, він зайшов у магазин — і побачив безліч кольорів. У нас було не особливо багато фарб, а чорна — під великим контролем, бо друк був контрольований. Від 1990 року є лише кілька чорно-білих серій.
У що вірили ви та ваше товариство у 60-ті?
Я мала щастя бачити людей. Спілкуватися і бути присутньою поруч із тими людьми, яким залежало на Україні. Як було спочатку — розстріляли, кого могли. Мільйони тримали по тюрмах і таборах.
Ми ж вважали, що наша боротьба легша, адже були арештовані не тисячі — а тільки сотні. Ми, хто залишився на волі, могли допомагати тим, що сиділи. Ми надсилали бандеролі, робили передплати на журнали й газети для ув’язнених, щоб ті не втрачали контексту, листувалися, — був зв’язок. Богдан Горинь згадував, як у 60-ті роки нові політв’язні зустрічалися зі старшим поколінням і говорили страшну річ: для них було радістю зустрітися і знати — Україна продовжує боротися.
Чи не був рух шістдесятників також і періодом стирання меж між «Великою Україною» і «Галичиною», об’єднанням українців із різними контекстами, але однаковими ідеями?
У цьому товаристві були люди з усієї України: Іван Світличний з Луганщини, В’ячеслав Чорновіл із Черкащини, потім — Василь Стус із Донеччини. До речі, вважаю, що саме завдяки киянам у Галичині піднявся національний дух. Саме з Києва приїхали люди, що заснували товариство творчої молоді, їхали на Гуцульщину до Шешор на відкриття пам’ятника Шевченкові.
Вважаю, що саме завдяки киянам у Галичині піднявся національний дух. Тоді хотілося одягнути свою ідентичність — стали модними вишиванки, хотілося зрозуміти більше про народну творчість.
Як гадаєте, чому саме тоді виникла українська тема — вперше так тотально після ренесансу 1920-х років?
Після кожного покосу виростає отава. Кожні двадцять років нас косили: скосили у 20-х, потім у 40-х. Пройшло рівно 20 років, і виросло покоління дітей тих, кого скосили.
Чи було вам страшно, коли почались арешти?
Я боялася за Богдана, бо щоразу не знала, чи повернеться він із виклику до КГБ. А викликали його на промивання мізків часто. Приходжу з роботи — в хаті обшук. І ти не знаєш, що буде. Мотиви були іноді просто принизливі, наприклад, у Бориславі обікрали ювелірний магазин, а дороги слідчих ведуть до нас. Богдан поводився зверхньо, тому я і боялася, що йому мститимуться. Богдана не арештували, бо КГБ не вдалося його налякати. Він знав, що його батьки живуть у таборах, а отже, і він виживе. Вважаю, що Богдана не арештували саме через його зверхність.
Чи усвідомлення того, що за вами постійно спостерігають, впливало на ваше життя?
Кожен, хто спілкувався з нашою родиною, отримував виклик, із них старалися зробити інформаторів. Я пригадую, як ми приходили в гості, а друзі підходили до стіни та виймали телефонний дріт, бо думали, що телефони прослуховують. Ми з вами говоримо на кухні — тут у шибі в кухонному вікні довго була прострелена маленька дірка, крізь яку теж підслуховували.
Історія Михайла Сороки й Катерини Зарицької характерна для українських інтелектуалів першої половини ХХ століття, що хотіли бачити Україну незалежною. Чому вони були особливо небезпечним для радянської влади?
На одному із засідань ООН донька Рузвельта дістала мапу розташування радянських таборів і оприлюднила її. Вважають, що цю мапу зміг скласти й передати на волю саме Михайло Сорока. Його возили з ув’язнення на прийом до Берії, бо тато мав великий авторитет, Берія хотів почути його думку про те, як можна інтегрувати Західну Україну в СРСР. У 60-ті роки тата привезли в Україну ще раз, щоб зламати. Зрозуміло, що дуже болючим було питання сина.
Навіть досить близькі люди писали йому, мовляв, зараз такі можливості в науці та спорті, а твій син не ходить до школи (Богдан хворів і рік не відвідував занять) й сидить у хаті, де курять (дідусь і бабця курили) і грають у карти (дідусь грав із товариством раз на тиждень у бридж). Уявіть собі, як татові це чути. Тато грав, співав, 1936 року мав поїхати на Олімпійські ігри — він мав що дати синові у розвитку.
1964-го Михайла одягають у костюм, представляють професором із Канади й возять Україною. Його везуть до інституту архітектури, де він захоплюється: має можливість бачити рисунки студентів, музеї. Писав, як летів засніженою Україною до Львова, як його водили містом, а він старався підійти до вулиці, на якій — дім. У хаті не світилося, була страшна тривога, чи всі живі? Водили на Личаків — на цвинтарі десь лежить дідусь, до могили якого хотілося прийти. Потім Богдана викликали в КГБ і вивели тата зустрітися із сином.
Навіщо це робили?
Валентин Мороз казав: їхньою метою було поставити на особистості пляму. Маленьку, але пляму. Зламати. Значно пізніше подібні історії траплялися з мамою, яка, звільнившись, мешкала у Хмельницькій області — це була найближча до Львова дозволена точка для того, щоб поселитися. Їй не могли простити, що не покаялася.
Наприкінці життя маму вивезли в якийсь кар’єр, приставляли пістолет до голови й дали підписати заяву, казали, що як не підпише, то вб’ють. Мама сказала, що не буде. Вона навіть не хотіла того нам розказати, ми довідалися це по смерті мами — розказала Одарка Гусяк (остання зв’язкова Романа Шухевича — TU), яку мама забрала мешкати до себе після ув’язнення.
Розкажіть про маму, Катерину Зарицьку
Ми мали щастя ще 14 років прожити разом після маминого повернення. Вона не любила згадувати. Богдан купував їй зошити і просив писати хоча б щось. Але мама ніколи ні слова не записала. Згадувала хіба мимоволі, наприклад, казала десь так: «Уявляєш, Любко, які в мене колись були нерви. Виходжу в Чорткові на зв’язок, а на кожному стовпі висить моя фотографія з підписом: “Розшукується особливо небезпечна злочинниця” Не можу зайти в жодну хату. Але бачу — стоїть вантажівка НКВД, які пізньої осені їздили по овочі в села. Я підійшла до них і кажу: чи ви б мене не забрали до Львова? Маю сина в армії…» Сідає з ними в машину, а їх по дорозі не зупиняють, бо кого перевірятимуть? Так вона доїхала до Львова.
Чи лишилися інші письмові згадки?
Катрусині листи вийшли повністю, бо бабця зберегла все, попри обшуки. Ці листи потребують коментаря, бо багато людей їх не розуміють. Листи з тюрем — дуже специфічні, треба вміти читати між рядками. До речі, до 1956 року можна було надіслати лише один лист на рік.
Як професорська донька Катерина Зарицька опинилася в українському підпіллі?
Катруся опинилася в підпіллі, адже ніхто не думав, що боротьба за незалежність буде такою довгою. Тоді сподівалися, що українська незалежність скоро відбудеться, але врешті довелось боротися на два фронти. Катруся згадувала, що навіть не уявляла: буде стільки поранених, хворих, убитих. Вона взялася за організацію українського Червоного хреста і очолила його. Це шпиталі, вишкіл медсестер, домовленості з лікарями, що можуть оперувати, постачання медикаментів. У чому роль жінки? У потрібності в цьому житті. Жінка страшенно потрібна. Любов полягає в тому, що ти комусь страшенно потрібна, хтось не може без тебе обійтися. А що любов? Це хотіти забрати біль близької людини, розділити переживання — але також радість. І це не у словах, про це не потрібно багато говорити.
Ніхто не думав, що боротьба за незалежність буде такою довгою
Її спіймали в Ходорові. Коли Катруся розкусила ампулу з ціаністим калієм, її сфотографували без свідомості та провокативними каналами передали в підпілля, що Зарицька загинула. Провід ОУН у журналі «Ідея і чин» висвітлив усі Катрусині регалії. Катрусю спіймали під іншим прізвищем та з іншими документами, вона не зізналася, що є Катериною Зарицькою. Але провід усе висвітлив, КГБ мали на руках усе це… Та Катруся цього не знала і заперечувала власне ім’я. Усі розуміли: тортури не кожен може витримати, ти не володієш собою. Мама казала, що головна настанова була така: протриматися три дні. Дозволено говорити прізвища людей, які вже загинули, явки, які вже провалені. Катруся трималася до смерті Романа Шухевича — її привели опізнати його тіло. Тоді вона зрозуміла, що приховувати свою особу не має сенсу.
У 1952 році вдома отримали маленьку карточку: «Я жива» з Лук’янівської тюрми. З 1947 по 1952 рік родина цього не знала. Батьки чекають завжди, до кінця, сподіваються. Відомостей про Михайла Сороку теж не було довгий час — до 1947 року. Їх обох арештували з цієї хати, в якій ми говоримо, в 1940 році. Вини перед радянською владою не було жодної, совєти прийшли у вересні 1939 року — тоді Катруся і Михайло вийшли з польської тюрми, одружилися 5 листопада. Мама поновилася у політехніці, тато після освіти з архітектури в Празькому університеті вступив до Львівського університету на математику. Через чотири місяці 20 березня їх прийшли арештовувати. Арештовували Катрусю за польськими архівами, усіх активних треба було нейтралізувати. Михайло заступився. Його спитали, хто він, сказав: «Чоловік». Їх обох посадили в «чорний ворон».
Згадую шкільну програму і розмови про політичних в’язнів. Це героїчні історії про незламних особистостей. Але як впливає така героїзація на дітей — чи не починають вони шукати таких героїв, а не реальних людей, у щоденному житті?
А де є мірка геройства і патріотизму? Святослав Караванський писав у спогадах про Михайла Сороку: за твердість треба платити, не кожен може витримати ту ціну. Михайло Сорока це знав — і платив, але не засуджував, бо хтось готовий платити за таку твердість, а хтось не може. Ці люди не вважали себе героями.
Зарицька й Сорока відомі тим, що не писали прохань про помилування, коли це стало можливим. Яким було їхнє ставлення до цього — чи такої ж безальтернативності вони очікували від інших?
Ні, вони нічого не очікували від інших. Наприклад, Оля Ільків (зв’язкова Романа Шухевича — TU) написала прохання про помилування. Їй говорили, що її діти в дитячому будинку, а вона ніколи їх не знайде. Та вона казала, що буде ходити від села до села і знайде своїх дітей. КГБ знали, що саме на цьому її можна зламати. На одному з чергових промивань мізків слідчий дав Олі до рук якийсь папірець. Уже в камері вона побачила, що це адреса дитячого будинку та нові імена дітей: з Ільків Дзвінки та Володі вони стали Бойко Віра та Ігор. Такий жест був зроблений не з доброти, а задля ще більших душевних тортур. Ти вже знаєш, де твої діти… Катруся Зарицька сказала тоді Олі, що спокійна за власного сина, він у надійних руках, а от Олині діти… Підтримала її у думці писати про помилування. Олю випустили.
Так, але діти її соромилися. Дзвінка розповідала мені: ми були одягнені, нагодовані, танцювали і співали в гуртках. І тут прийшла обірвана обшарпана жінка і назвала себе нашою мамою. Оля влаштувалася двірничкою, отримала крихітне приміщення, куди забрала дітей. Дітям треба було вирости, щоб зрозуміти все це, але спочатку їм було дуже зле.
Чого ми можемо навчитися з історії українських політв’язнів?
Ті люди не вважали себе героями. «Не хочемо ні слави, ні заплати», — ніхто не думав про славу чи вдячність. Тата переміщували по таборах від крайньої точки Караганди до Колими. Це було для того, щоб люди не згуртувалися, а тато вмів заспокоїти та організувати людей.
Ті люди не вважали себе героями.
Тато описував, як святкували сторіччя Лесі Українки в таборі! Люди жили, а не очікували дня звільнення. А табори ставали для багатьох справжніми університетами. Людина може мати декілька освіт — і все ж чогось бракує: чуття, тонкості. Найприкріше мені те, що сьогодні загублено почуття честі, гонору.
Автор: Богдана Неборак
Фотограф/дизайнер: Яна Сідаш