З якогось часу стало модним порівнювати експедиції китайського адмірала Чжен Хе з експедицією Васко да Гами. Вони розминулися всього на 60 років. Мовляв, якби 250 джонок Чжен Хе, 50 з яких були довжиною десь 120 метрів, зустрілися б з нещасними чотирма каравелами Да Гами довжиною всього 25 метрів, європейці убоялись би лізти на Схід до островів Прянощів і взагалі (якбитологія – мій улюблений жанр).
Але через 60 років після свого візиту в Індію, внаслідок перемоги партії ізоляціоністів при дворі імператора, китайський Золотий флот був спалений, адмірал помер незадовго до цього, капітани його кораблів були страчені, а документи експедицій знищені. І на майбутнє дозволялося будувати лише невеликі джонки для прибережної риболовлі і плавання. Особливо звертаю увагу на знищений архів – китайська бюрократія була взірцевою і документувала й зберігала в одному місці все. Саме тому вдалося одним махом знищити майже всі згадки і припинити морський проект.
А що ж до бідних дрібних європейських монархів? З легкої руки португальського принца Енріке Мореплавця (який утвердив географічні відкриття, як технологію), європейські капітани писали докладні звіти про свої плавання. Цікаво, що сам Енріке за цими звітами і старими картами ще римських часів, наприклад, зміг встановити, що його капітани відкрили не всі Азори, а лише частину архіпелагу. Колоністи вже десять років жили на островах, коли кабінетний Мореплавець прислав їм чіткі інструкції, в якому напрямку і як далеко їм плисти, щоб знайти ще додаткові острови. Тощо.
Найбільш гонорові капітани Енріке, як ось італієць Кадамосто, стали публікувати свої путівні нотатки окремими книжками, і – ставали знаменитостями. Книжки спонукали нових інвесторів і шукачів пригод їхати в Африку. Вони доводили, що в Морі Пітьми можна плавати – адже довгі віки європейці вважали Атлантичний океан краєм свого "недоглобуса" на черепасі й слонах. Побутував навіть забобон, що всякий, хто обігне мис Бохадор у Марокко, перетвориться на мавра (якщо взяти факт засмаги в тропіках, цей забобон виник не на порожньому місці). Португальські капітани понад десятиліття тупцялися довкола цього мису, вигадуючи «байки трьох моряків», чому його не можна обігнути.
Зате за наступні десять років вони подолали тисячі миль вздовж берега Африки. І кожен писав про це звіт і встановлював пандани – кам'яні обеліски, які свідчили, що європейці тут вже були. Команда Барколоме Діаса, який відкрив мис Доброї Надії, на повному серйозі боялася вискочити за край земного диска, звідки нема вороття (їх штормом віднесло далеко на Південь, ледь не до Антарктиди). І ось ці люди, які навчилися долати свої хтонічні жахи перед китами й слонами, на яких лежить Земля, після 400 років Реконкісти, злякались би імператорського флоту? Вони вже були з гарматами, а китайці без, до речі. Мабуть, ті китайські скарби тільки спровокували б їх на абордаж і грабунок, як потім провокували незахищені арабські та індійські дхау.
Прибуття Васко да Гами в Калікут 1498 (фламандський гобелен XVІ ст.)
Ну, але це таке, ми ж про книжки. Якщо в Китаї книги були секретним і таємним знанням, яким володіли лише чиновники – тож його можна знищити рішенням однієї людини, то спробуйте знищити ПОЕМУ Камоенса "Лузіади", де описуються всі етапи колонізації африканського узбережжя, і навіть дані шпигунів про індійських християн, послідовників Св.Фоми, і про Пресвітера Іоанна – міфічного християнського володаря в тилу ворожих мусульманських держав.
Сам термін «колонізація» походить від латинського імені Христофора Колумба – Колон. Його плавання стало результатом конкуренції Іспанії з Португалією: Колумб звернувся до іспанських монархів, коли йому відмовили португальські, і надіслав проект французькому королеві, як тільки іспанці почали вагатися. Скажіть, що феодальна роздробленість європейців – то погано, а унітарність китайської імперії монголів – прогресивно, коли волюнтаристським рішенням імператора під ніж було пущено цілу морську галузь, в яку півстоліття вкладали кошти.
Отож, відкриття Колумба – результат конкуренції між державами і помилки космографічних уявлень тогочасних європейців, тобто церковників, які спиралися на систему Птолемея. Але. Перш ніж отримати гроші й три кораблі від монархів, Колумб витримав диспут з отцями церкви, й довів, що в Азію коротше плисти на Захід, ніж довкола Африки, як португальці. Він вважав форму Землі грушеподібною, й думав, що знає як «зрізати шлях» до Чіпанго (Японії) – країни, де золотом крили дахи за свідченням Марко Поло.
Так, Колумба сподвигла на його епохальне плавання книжка венеціанця Марко Поло, записана з його слів співкамерником по генуезькій в'язниці ФРАНЦУЗЬКОЮ мовою. До речі, в справжній Японії дахи золотом не крили. А в тогочасному Києві – якраз крили. Михайлівський Золотоверхий собор. Марко Поло міг переплутати розповіді монгольських нукерів і руської дружини князя Григорія, яка виконувала в середньовічному Пекіні поліційні функції.
Про плавання Магеллана, португальця на іспанській службі, ми знаємо з книжки Антоніо Піфагетти. Навіть смерть адмірала не завадила появі книжки. Варто було цій експедиції лише наштовхнутися на Філіппіни і оцінити їх торговий потенціал – з Перу, іспанської колонії, пішли регулярні торгові рейси галеонів з урахуванням мусонних вітрів. Темна пляма Тихого океану. Магеллан випадково наштовхнувся на Філіппіни, довідався їх широту й довготу, сам навіть там загинув – байдуже. Іспанці ломанулися вузькою підсвіченою стежечкою надсилати туди срібні галеони щороку. Бо – книжки. Правда, їхні книжки читали також англійці і голландці, які проривалися навколо мису Горн вже спеціально для того, аби грабувати ці срібні галеони.
Всі пізніші навколосвітні мореплавці – від Дрейка, Дампіра, ван Ноорта, Кавендіша до Лаперуза – залишали після себе книги, роблячи набуті знання public domain всіх європейців. Свого часу «голландський насос» – трафік торгівлі людьми, яких відправляли в тропічні колонії – туди, де кожен другий вмирав від хвороб чи на війні з туземцями, – вигріб усіх волоцюг і антисоціальний елемент з усіх німецьких міст. 80% з них ніколи не повернулися до Європи. Зараз цей насос просто запрацював у звортній бік.
Наш Лисянський (Юрій Лисянський — мандрівник, навколосвітній мореплавець українського походження, нащадок шляхетного козацького роду на британській та російській морській службі) перед навколосвітнім рейсом читав нотатки Джеймса Кука і того ж таки Лаперуза. Обоє на той момент вже загинули: ну, Кука з'їли індивідуально, ви в курсі, а де саме зникла вся експедиція Лаперуза ніхто й не знав. Але той встиг відправити першу частину своїх нотаток з... зимівлі в Петропавлівську-Камчатському! Російська пошта! З Камчатки! На собаках? Відвезла рукопис в Париж і його видали книжкою, хоча автор зник.
Лисянський теж після своєї експедиції написав нотатки, зокрема про Аляску. Наче спеціально для наших хлопців-бурштинокопачів: Хлопці! Алеути й індіанці Аляски більше всіх скарбів цінують саме бурштин! Як пойняли? Бурштин! Чому ви прете його в Польщу? Прийом.
Ну, словом, ви зрозуміли користь від книжок, я сподіваюся. Все уже доведене, до нас. Це, можливо, не дуже очікуваний висновок для постколоніальних розвідок, але
Отож, саме час порекомендувати книгу для вивчення витоків конолоніалізму: свого часу непомічений переклад книжки початку ХХ століття Раймонда Чарльза Бізлі «Принц Енріке Мореплавець» (2015, Темпора). Це для того, щоб, принаймні, уявляти, чому саме європейці, а не китайці чи індійці, «дійшли до такого життя», попри висновки постколоніальних студій. І щоб запідозрити, що «антиколоніальні процеси» – нелегальні мігранти, культурний вплив колишніх колоній, постколоніальні теорії – лише дзеркальне відображення процесів колоніальних. Це не добре і не погано, це – як мусонні вітри.
Автор: Антон Санченко