Буржуазний націоналіст Микола Гоголь

автор – Юрій Винничук

«Въезд его не произвёл в городе совершенно никакого шума и не был сопровождён ничем особенным; только два русские мужика, стоявшие у дверей кабака против гостиницы, сделали кое-какие замечания, относившиеся, впрочем, более к экипажу, чем к сидевшему в нём…»

Кому не відомі ці слова, з яких починається перший розділ «Мертвих душ»? Ось вони на самому початку й вигулькнули – «два русские мужика». Ця фраза вводила в ступор багатьох російських письменників та дослідників творчості Миколи Гоголя. Ба й справді – дивно звучить ця фраза. Бо це однаково, що я б почав свою статтю з речення: «Двоє українців пили каву за столиком і голосно розмовляли». Це не звучало б дивно, якщо б мова йшла про Варшаву чи Рим. Але якщо б про Самбір чи Броди? Тоді теж не звучала б вона дивно, якби автором був іноземець

На незвичність цієї фрази звернув увагу ще російський дослідник Сємйон Вєнґєров (1855–1920), який з цього приводу написав цілий нарис з епатажною назвою «Гоголь совершенно не знал реальной русской жизни (Почти невероятное происшествие)»: «Какие же другие могли быть мужики в русском губернском городе? – писав він. – Французские, немецкие?.. Как могло зародиться в творческом мозгу бытописателя такое ничего не определяющее определение». І далі: «Когда мы передаем свои заграничные впечатления, мы обычно прибавляем обозначение национальности: «На веранде сидели две немочки», «По площади шли, жестикулируя, три итальянца» и т. д. Обозначение национальности проводит черту между рассказчиком-иностранцем и чуждым ему местным населением, бытом, обстановкой и т.д. В аналогичной ситуации находился автор «Мертвых душ» по отношению к русской жизни». Сучасний дослідник Юрій Манн уточнює: «Русские мужики» бросают яркий свет на основу отношения Гоголя к изображаемому им быту как к чему-то чуждому, поздно узнанному и потому бессознательно этнографически окрашенному» .

Пізніше ця фраза викликала подив і в Андрєя Бєлого: «два русские мужика... для чего русские мужика?» Какие же, как не русские? Не в Австралии ж происходит действие!» А тим часом означення «русский» зустрічаємо не тільки в романі, але й в інших творах Гоголя, де це означення привертає увагу, хоча, за висловом Ю. Манна, «с формальной стороны никакой надобности в этом не было»:

«Одни только бабы, накрывшись полами, да русские купцы под зонтиками, да кучера попадались мне на глаза». («Записки сумасшедшего»). «Иван Яковлевич как всякий порядочный русский мастеровой, был пьяница страшный» («Нос»). «Торговки, молодые русские бабы, спешат по инстинкту, чтобы послушать, о чем калакает народ» («Портрет»). «По улицам плетется нужный народ: иногда переходят ее русские мужики, спешащие на работу...», «Русский мужик говорит о гривне или о семи грошах меди...» («Невский проспект»).

«А каких же мужиков рассчитывал встретить там Гоголь, неужели португальских?» – дивувався Іван Бунін. Так само зреагувала й Анна Ахматова: «В самом деле. Почему Гоголь написал «два русских мужика»? И верно, не португальских же! Для него, малоросса, это экзотика!», а потім додала, що «поэт может как угодно скрывать свою личность и биографию, но прозаик выдает себя с первой же фразы».

Фйодор Толстой помітив у цих словах «невольно вырвавшееся небратство» (ось воно – фраза, яку ми вже чули від путінських пропагандистів на нашу адресу: «ета нє братскіє атнашенія»), так само зреагував Фйодор Тютчев: «москвич уже никак бы не сказал «два русских мужика». Владімір Даль теж бачив, що Гоголь мислить українською мовою, але не було на те ради: «Удивительный человек Гоголь! Увлекаешься рассказом его, с жадностию проглотишь всё до конца, перечитаешь еще раз и не заметишь, каким диким языком он пишет. Станешь разбирать крохоборчески – видишь, что совсем бы так писать и говорить не следовало; попробуешь поправить – испортишь, нельзя тронуть слова. Что, как бы он писал порусски?»

«Вечір напередодні Івана Купала», вперше опублікований в «Отечественных записках» за 1830 р., зазнав великої правки. Видавець Павєл Свиньїн виправив стиль Гоголя так, що спровокував гнівну відповідь от: «Плюйте ж на голову тому, кто это напечатал! бреше, сучий москаль. Так ли я говорил? Щото вже, як у кого чортма клепки в голови!»

Загалом твори Гоголя зазнавали багатьох правок, в тому числі й авторських. Гоголь сам замінив «ай да гарна дивчина» на «ай да девушка», у реченні «э, голубчик, не до пенька прискочив, обманывай других этим», «не до пенька прискочив» було вилучено, у реченні «за что же мне, небораку, недобрый поклеп», неборака було замінено на «нечестивец».
«Малороссийское мироотношение, – писав С. Вєнґеров, — настолько органически засело в Гоголе, что то немногое специфически-русское, которое было ему знакомо, запечатлевалось в его воображении не столько как художественная эмоция, сколько как этнографическая картина».

Гоголь чувся в Росії саме іноземцем. Якщо в українських творах він описував усе зсередини, то «Мертві душі» – це опис ззовні. І він викликав неймовірну лють і російських інтелектуалів, яких обурювало те, що в «Вечорницях на хуторі побіля Диканьки» стільки сонця, тепла, яскравих барв, а в «Мертвих душах» і петербурзьких повістях – сама тільки сірість і занепад.

Зазначу, що у нас досі неправильно перекладали назву першої книжки Гоголя, бо йшлося там саме про вечорниці – традицію московитам невідому, а тому в назві вона не могла фігурувати, хоча зафіксована і пояснена в передмові. Адже саме на вечорницях можна було почути багато цікавих історій. Рідко в якого щиро українського письменника можна натрапити на ось такі глумливі кпини зі старшого брата, а якби хто й посмів, то неодмінно б цензура це зняла: «если где замешалась чертовщина, то ожидай столько проку, сколько от голодного москаля», «Добре, от добре, – сказал Солопий, – да мне теперь так сделалось весело, как будто мою старуху москали увезли», «Хлопцы бесяться... твою милость величают такими словами... сказать стыдно: москаль побоится вымолвить их нечестивым своим языком», «Имею обыкновение затыкать уши с того проклятого случая, когда в одной русской корчме залез мне в левое ухо таракан. Проклятые кацапы едят даже щи с тараканами», «Как москаль, поглаживая рукою свою козлиную бородку», «как начнет москаля везти», «когда чорт да москаль украдут что-нибудь, то поминай их как звали», «Иван Яковлевич, как всякий порядочный русский мастеровой, был пьяница страшный». 

С. Вєнґєров взагалі робить висновок, що Гоголь пишучи свої українські твори, перекладав їх в умі на російську, а не відразу російською писав. Наприклад, він пише «Пошли по художника» замість «за художником». Він наводить багато прикладів, де синтаксис український, хоча багато цих виразів у наш час вже звучать нормально російською, бо російська завдяки українцям перейняла дуже багато з нашої мови. З подивом дізнаємося, що «в русском языке нет такого слова, как ожерелье».

Не менший контраст бачимо в описах української і російської кухні. Перша викликала у Гоголя світлі ностальгійні спогади, натомість у творах, де події відбуваються у Росії, кухня позбавлена чару, поезії, автор жодного разу не смакує назвами страв, не вихваляє їх, а тільки сухо констатує, та й то лише для того, аби схарактеризувати чергового героя.
Їжа у трактирах описана не без уїдливості: «щі з листковим пиріжком, якого навмисне тижнями зберігали для подорожніх, мозок з горошком, сосиски з капустою, пулярда смажена, огірок солений і вічний листковий солодкий пиріжок, завше до послуг». Про щі з тарганами я згадав вище.

Обід у Ноздрьова – це знущання над смаками: «Обід не був для Ноздрьова головним; страви не грали великої ролі: щось пригоріло, а щось і зовсім сире. Видно, що кухар керувався більше натхненням і клав перше, що попало під руку: стояв біля нього перець – сипав перець, попалась капуста – кидав капусту, а далі молоко, шинку, горох – словом, катай-валяй, аби-но лише гаряче, а смак то вже якийсь, певно, буде». Візит у Плюшкіна взагалі відгонить чорним гумором: господар вирішив вгостити Чичикова сухарем «з паски», а що сухар зацвів, то наказав «пошкрябати його ножем» Потім запропонував лікер, «який робила його покійна жінка, а шахрайка ключниця зовсім його закинула і навіть не закоркувала! Кузьки і всіляка гидота потрапили туди, але я усе сміття повикидав, і тепер ось чистенька, я вам наллю чарочку». Не дивно, що Чичиков відмовився. 

Обід у Собакевича значно багатший, але опис його має дати далеко не симпатичне уявлення про самого Собакевича. Коробочка теж гарненько пригостила свого гостя. Та треба сказати, що дослідники вважають і Собакевича, і Коробочку суто українськими типами. Адже Гоголь насправді не знав побуту російських поміщиків, бо ніколи не гостював у їхніх маєтках.
Навіть описи українських напоїв у Гоголя сповнені поезії і смаковитості: «Ось це – настоянка на деревії і шальвії, – нахвалює Пульхерія Іванівна. – Якщо у когось болять крижі, то дуже помагає. Ось це на золототисячнику: якщо у вухах дзвенить і на обличчі лишай кидається. А ось ця – перегнана на персикові кісточки; ось візьміть чарочку, який прекрасний запах. Якщо, встаючи з ліжка, вдариться хто ненароком об ріг шафи чи стола і набіжить на лобі гугля, то варто лиш одну чарку випити перед обідом – і все як рукою зніме».

А ось як незрівнянна Пульхерія припрошує гостя до столу: «Ось це грибочки з чебрецем! це з гвоздикою і волоськими горіхами! Солити їх навчила мене туркеня, у ту пору, коли ще турки були у нас в полоні... Ось це грибочки зі смородинним листом і мушкатним горіхом! А оце великі трав'янки: я їх спочатку відварювала в оцті... я довідалася секрет від отця Івана. В маленькій діжечці передусім треба розстелити дубове листя і посипати перцем та селітрою і покласти цвіт нечуй-вітру хвостиками догори. А ось це пиріжки з сиром! з маком! а оце... з капустою і гречкою». 

Відчуваєте‚ як слинка тече? «Я любив бувати у них, – писав Гоголь‚ – і хоча страшенно об'їдався, як і всі, що у них гостювали, однак я завше радо їздив до них. Я думаю, чи не має вже саме повітря України якоїсь особливої властивості, яка сприяє травленню, бо якби тут (у Росії. – Ю. В.) надумав хтось таким чином наїстися, то, без сумніву, замість постелі опинився б лежати на столі». І коли здобна Пульхерія помирає‚ то чоловік згадує її щоразу саме за їжею‚ бо ту або ту страву любила покійна. 

Для козаків уміти пити горілку вважалося певною ознакою лицарства. Тому-то й Тарас Бульба наказує жінці: «Іди, йди, та став нам хутше на стіл усе, що є. Не треба пампушок, медяників, маківників та інших пундиків; тягни нам цілого барана, козу давай, меди сорокалітні! Та горілки побільше, не з вигадками горілки, не з родзинками і всякими витребеньками, а чистої, пінної горілки, щоби грала і шипіла як скажена»

Інакше в Росії. В п’єсі «Женячка» на весілля замовляють тільки шампанське та мадеру, а від рейнського відмовляються. Гоголь тут кпить зі своїх героїв, для яких сухе рейнське як водичка, хоча знавці його високо цінували. Зате до шампанського усі чиновники мали великий пієтет, та, звісно, не до сухого, а солодкого, як і весь наш сучасний люмпен. Мадера була міцним вином і цінувалася серед пияків. Але... вона в Росії була зазвичай підроблена і не мала нічого спільного з дорогою португальською «Мадейрою». «Та є у нас губернська мадера: хоч і непоказна, а слона звалить з ніг», – хвалиться Городничий в «Ревізорі». 

Ноздрьов, скажімо, вгощає Чичикова самими тільки фальшованими напоями: «налив гостям по великій склянці портвейну і по другому госотерну (біле солодке вино. – Ю. В.). Потім Ноздрьов звелів принести мадеру, кращої за яку не пив сам фельдмаршал. Мадера, справді, аж горіла в роті, бо купці, знаючи смак поміщиків, які любили добру мадеру, заправляли її безжально ромом, а деколи лили туди й «царської водки, в надії, що все витримають російські шлунки. Потім Ноздрьов звелів ще принести якусь особливу пляшку, яка, за його словами, була і бурґоньон, і шампаньон разом... Незабаром принесли на стіл горобинівку, що мала, за словами Ноздрьова, винятковий смак вершків, але у якій, на диво, вчувалася сивушища на всю свою силу. Потім пили якийсь бальзам, що називався так, що годі було його пригадати, та й сам господар удруге назвав його вже інакше». Хоч сам Ноздрьов вгощає гостей підробками, але при цьому й обурюється крамарем Пономарьовим: «До вина підмішує всіляку гидоту: сандал, смалений корок і навіть бузиною, падлюка, затирає».

Як бачимо, Гоголь виявився куди сміливішим у своєму українському націоналізмі, аніж більшість тогочасних українських письменників. Винятком був хіба Тарас Шевченко, що, як і Гоголь, не пошкодував добре приправлених слів на адресу вічних наших ворогів, та деякі письменники, чиї твори перебували під суворою цензурою – Степан Руданський (співомовки), Антін Свидницький («Ой, вже триста літ, як козак в неволі... «). І якщо московити й досі не можуть вибачити Шевченкові його нелюбові до них, то Гоголю вибачали все, палко бажаючи мати його в своєму святому синодику. Кривилися, обурювалися, але вибачали.